Розділ 35 «Нехай приходить Дудар!»

«Нехай приходить Дудар!»

— Отже, — підсумувала панна Корнелія, — посередині місяця на нас чекає подвійне весілля.

У повітрі вчувалася прохолода раннього вересневого вечора, тож Енн розпалила вогнище із хмизу й вони з панною Корнелією сіли побіля каміна в інглсайдській вітальні.

— Я дуже тішуся — надто за пана Мередіта й Розмарі, — мовила Енн. — Майже так само, як напередодні власного весілля. Учора я була в Розмарі — дивилася її посаг і знову відчула себе нареченою.

— Я чула, що плаття в неї ошатні, немов у принцеси, — озвалася Сьюзен із тінистого закутка, де колисала свого смаглявого хлопчика. — Мене теж запросили розглянути посаг, і я неодмінно піду якось увечері. Розмарі братиме шлюб у білій шовковій сукні й серпанку, а Еллен — у темно-синій. Авжеж, пані Блайт, дорогенька, це слушно й розважливо з її боку, та якби я намірилася вийти заміж — убрала би білу сукню й серпанок, наче справжнісінька молода.

Енн мало не засміялася, враз уявивши Сьюзен у білій сукні й серпанку.

— Що ж до пана Мередіта, — вела далі панна Корнелія, — він геть змінився навіть після заручин. Уже нітрохи не такий замріяний і байдужий, повірте мені. Я відітхнула з полегшенням, коли він оголосив, що замкне дім, а малим дозволить пожити в сусідів, доки вони з Розмарі поїдуть у весільну мандрівку. Якби він лишив їх на цілий місяць сам-на-сам з тіткою Мартою, я щоранку виглядала би у вікно, боячись уздріти попелище замість будинку.

— Тітка Марта й Джеррі переїдуть до нас, — мовила Енн. — Карл гостюватиме в сім’ї старости Клоу. Та я нічогісінько не знаю про те, хто забере дівчат.

— Я, — відказала панна Корнелія. — Певна річ, я й сама тішуся, таж Мері діймала б мене, доки я не покликала б їх. Спільнота милосердя хоче прибрати ввесь дім до їхнього повернення, а Норман Дуглас навезе повен льох овочів. Ніхто ніколи не чув і не бачив, щоб Норман поводився так, як тепер, повірте мені. Щасливий, бачте, що пошлюбить Еллен, коли чекав на неї все життя. Що ж до Еллен — я на її місці… та я, на щастя, не на її місці, тож, коли вона щаслива, я теж задоволена. Я чула, що колись, іще школяркою, вона заявила, буцім не хоче мати собі ручного цуцика за чоловіка. Норман — то вже геть не цуцик, повірте мені.

Понад Долиною Райдуг сідало сонце. Ставок укрився парчею, витканою із призахідного золота, пурпуру, зелені та багрянцю. Ясно-блакитний туман огорнув східні пагорби, понад якими, немов срібна бульбашка, сходив великий, блідий, круглий місяць.

Діти з’юрмилися на своїй звичній галявині — Фейт і Уна, Джеррі й Карл, Джем і Волтер, Нен, Ді й Мері Ванс. Нині вони влаштували бенкет з особливої нагоди, бо ж Джем востаннє сидів із ними в Долині Райдуг. Назавтра він їхав до Шарлоттауна, де мав навчатися в семінарії. Тепер вони втратять одного з найдорожчих товаришів дитинства і, попри бучне й веселе свято, у серці кожного озивався незнаний донині смуток.

— Там, у самісінькім заході сонця, є велетенський золотий палац, — показав Волтер. — Дивіться, як мерехтять його вежі — а на них багряні хоругви. Можливо, то звитяжець повертається додому з битви, і вони величають його.

— О, як я хотів би вернутися в давні дні! — вигукнув Джем. — Бути солдатом… славним генералом, переможцем. Я віддав би все, щоб лиш уздріти велику битву!

Джемові ще належало стати солдатом і вздріти битву — найбільшу зі знаних в історії, — але це чекало на нього в далекім майбутнім; а поки що та, чиїм первістком він народився на світ, гляділа своїх нащадків і дякувала Богові за те, що «давні звитяжні дні», якими снив її хлопчик, минули навіки, і синам Канади вже не доведеться ставати на прю «за прабатькові могили, за жертовники богів»[29].

Тінь Великого Конфлікту ще не зійшла на світ, не огорнула його мертвотним холодом. Хлопці, яким належало битися — а декому й загинути — на полях Франції й Фландрії, Галліполійського півострова[30] й Палестини, були ще пустотливими школярами, перед якими лежав цілий світ; дівчата, що їхнім серцям належало боліти в розлуці з ними, лишалися чарівними юними створіннями, сповненими мрій та радісних сподівань.

Поволі гаснули пурпур і золото на сонячних вежах і хоругвах; поволі тьмяніла пишна слава призахідного звитяжця. У долину прокралися сутінки й діти вмовкли. Того дня Волтер знову читав свій улюблений збірник міфів і тепер пригадав, як колись, достоту такого ж вечора, що й нині, уявив Дударя, який невблаганно сходить у Долину Райдуг.

І хлопець заговорив — повільно та мрійливо, бо ж хотів дещо налякати своїх друзів; а втім, здавалося, мовби його вустами промовляє незвідана сила.

— Дудар іде сюди, — мовив Волтер, — він уже ближчий, аніж тоді, коли я бачив його вперше. За спиною в нього має довгий тінистий плащ. Він грає на сопілці… і ми повинні йти за ним — Джем, Карл, Джеррі і я — далеко-далеко… ген за край світу. Слухайте… слухайте… чуєте звук його нестямної музики?

Дівчата здригнулися.