Розділ 8 Втручається панна Корнелія

Втручається панна Корнелія

Наступного дня панна Корнелія навідалася в пасторський дім і допитала Мері, котра, маючи дивовижну здатність розуміти людей, розповіла їй свою історію просто й чесно, без нарікань чи похвальби. Відтак панна Корнелія виснувала, що дівчинка справляє краще враження, аніж вона сподівалася, та з нею належить виявити суворість.

— Члени цієї родини, — гостро сказала вона, — поставилися до тебе уважно й привітно. І ти вважаєш удячністю те, що вчора перелякала й гнала по селі одну з їхніх маленьких приятельок?

— Кепсько я вчинила, ваша правда, — притакнула Мері. — Не знаю, що мені вступило. Та клята тріска наче сама просилася її вхопити. Але мені було прикро: я навіть, як лягла спати, плакала через те. Плакала, чесно — спитайте Уну. Я не сказала, чого реву, бо мені було соромно, і вона теж заплакала, бо їй здалося, що мене хтось образив. Та де мене можна образити — я лише хвилююся, що пані Вайлі мене не шукає. На неї то не схоже.

Панна Корнелія й собі подумала, що це дивно, проте нічого не відповіла і, звелівши Мері надалі стримуватися від витівок із сушеною тріскою, подалася в Інглсайд, щоб розповісти Енн про свою виправу.

— Якщо мала каже правду, ми мусимо втрутитися, — заявила вона. — Я дещо знаю про цю Вайлі, повірте мені. Маршал був із нею знайомий, коли мешкав іще на тім боці затоки. Торік він розповідав, що в неї живе якась наймичка із сиротинцю — мабуть, оця сама Мері. Він чув, буцім вона замучила дитину роботою ледь не до смерті, майже не годує її й не вдягає. Ви знаєте, Енн, рибонько, я завжди стояла на тім, щоб не мати ніяких справ із тими, хто мешкає по той бік затоки, та завтра ж попрошу Маршала піти туди й розпитати всіх, кого можна. А тоді поговорю із паном Мередітом. Енн, рибонько, його діти знайшли цю Мері геть охлялою від голоду в стодолі Джеймса Тейлора! Вона провела там цілу ніч, самотня, змерзла, доки ми спокійно спали в теплих ліжках після смачної вечері!

— Бідолашка, — мовила Енн, уявляючи одного із власних любих дітей у подібнім становищі — голодного, змерзлого й самотнього. — Не можна дозволяти їй вертатися туди, де з нею погано поводилися. Колись і я була такою сиротою.

— Доведеться обговорити це з директоркою гоуптонського сиротинцю, — відказала панна Корнелія. — Та в домі панотця їй залишатися не слід. Хтозна-чого вона може навчити його сердешних дітей. Здається, часом ця Мері навіть лається. Але подумайте, Енн, рибонько — вона прожила там два тижні, а пан Мередіт нічого не помітив! Хіба такому чоловікові можна заводити сім’ю? Йому варто було би піти в ченці!

Два дні потому панна Корнелія знову прийшла в Інглсайд.

— Це неймовірно! — сказала вона. — Пані Вайлі знайшли у власному ліжку мертвою того ж ранку, як Мері втекла. У неї віддавна було кволе серце, і лікар застерігав, що таке може статися. Вона звільнила свого наймита, і в домі нікого не було. Наступного дня тіло знайшли сусіди. Вони шукали малу, та подумали, що пані Вайлі вирядила її до кузини в Шарлоттаун — усі чули, що вона мала такий намір. Тієї кузини на похороні не було, тож ніхто й не дізнався, що Мері в неї немає. Сусіди розказали Маршалові, як пані Вайлі поводилася з дівчинкою, аж у нього кров скипіла від люті — принаймні так він каже. Ви знаєте, Маршал завжди гнівається, коли хтось мучить дитину. Сусіди розповіли, що вона безжально шмагала Мері за найменшу провину. Вони хотіли були написати про це директорці сиротинцю, та, як то кажуть, сім баб, сім рад — ніхто так нічого й не зробив.

— Шкода, що ця Вайлі померла, — сердито озвалася Сьюзен. — Я радо пішла б на той бік затоки й висловила їй усе, що думаю. Тримати дитину надголодь і бити, пані Блайт, дорогенька! Ви знаєте, я можу дати ляпанця, якщо потрібно — але не більше. Ох, пані Еліот, що ж тепер буде із цим бідолашним дитям?

— Певно, її відішлють назад у Гоуптон, — мовила панна Корнелія. — У нашій околиці всі, хто хотів узяти дитину із сиротинцю, давно це зробили. Завтра я піду до пана Мередіта й виговорю йому за цю історію.

— Еге ж, вона таки піде, — мовила Сьюзен, провівши панну Корнелію. — Вона, як надумає, то зробить усе, що завгодно — навіть церковний шпиль покриє ґонтом. Але я не збагну, пані Блайт, дорогенька, як може хтось — навіть Корнелія Брайант — так розмовляти з панотцем, наче він — звичайний собі чоловік.

Коли панна Корнелія пішла, Нен Блайт вибралася з гамака, де по обіді вчила уроки, і шмигонула в Долину Райдуг. Усі решта були вже там. Джем і Джеррі кидали кільця на патичок — за кільця їм правили старі підкови, що їх хлопчаки позичили в гленського коваля. Карл розглядав мурах на сонячній купині. Волтер, лежачи долілиць у заростях папороті, уголос читав Мері, Ді, Фейт і Уні дивовижну книжку — збірник міфів з історіями про Пресвітера Іоанна,[10] Вічного Жида,[11] чарівну лозу[12] та хвостатих людей, про сезам, хробака, що прогризає скелі в пошуках золота, Острови Блаженних[13] та дів-лебідок. Страшним розчаруванням для Волтера було дізнатися, що історії Вільгельма Телля й Гелерта[14] — також лише міфи, а прочитавши оповідку про єпископа Хатто[15], він не міг заснути цілу ніч. Та найбільше йому подобалися історії про Дударя[16] й Святий Грааль.[17] Саме їх він і читав, тремтячи від хвилювання, доки літній вітер вигравав у дзвоники в кронах Закоханих Дерев, а долиною скрадалися прохолодні вечірні тіні.

— Брехні, таж які цікаві, — захоплено мовила Мері, коли Волтер закрив книжку.

— Це не брехні, — гнівно відказала Ді.

— То ти гадаєш, усе це правда? — недовірливо спитала Мері.

— Ні… не зовсім. Це як твої оповідки про привидів. То була не правда, але й не брехня, бо ти ж не сподівалася, що ми в них повіримо.

— Ну, хай там як, а про чарівну лозу — таки правда, — мовила Мері. — Старий Джейк Крофорд із того боку затоки вміє нею чаклувати. Його звідусюди кличуть, як треба копати криницю. І ще я знаю Вічного Жида.