Розділ 31 Карл спокутує провину

Карл спокутує провину

— Я не розумію, за що нас карати, — набурмосилася Фейт. — Ми не зробили нічого лихого. Як ми могли не злякатися? І татові це не зашкодить. Це сталося випадково.

— Ви повелися, як боягузи, — відказав Джеррі із презирливим осудом. — І не намагалися подолати страх. Тому вас треба покарати. Усі глузуватимуть з вас, а це ганьба для родини.

— Аби ти знав, як нам було лячно, — здригнулася Фейт. — Тоді зрозумів би, що ми вже й без того покарані. Я нізащо не хотіла би знов пережити таке.

— Ти й сам утік би, якби побачив, — промимрив Карл.

— Від бабці із простирадлом! — пирхнув Джеррі. — Хехе-хе!

— Воно не було схоже на бабцю! — крикнула Фейт. — То було просто щось біле й велике, і воно лізло в траві, достоту так, як Мері Ванс розповідала про привид Генрі Воррена. Легко тобі сміятися — дивися, щоб на кутні не засміявся, коли й сам у таке вскочиш. Ну, то як нас треба покарати? Я думаю, що це несправедливо, але виносьте свій вирок, пане суддя Мередіт.

— Я гадаю, — насупився Джеррі, — що Карл винен більше, ніж ви. Він перший завдав ноги на плечі — проте ж він хлопець, який мав захистити вас, дівчата, від будь-яких небезпек. Правда, Карле?

— Мабуть, так, — присоромлено мовив Карл.

— Гаразд. Ось твоє покарання: сьогодні ти до опівночі просидиш сам на цвинтарі — на могилі Єзекії Поллока.

Карл здригнувся. Цвинтар був розташований неподалік старого саду Бейлі. Випробування здавалося тяжким, але хлопець палко бажав змити із себе ганьбу й довести, що він усе-таки не боягуз.

— Нехай, — рішучо погодився Карл. — А як я довідаюся, що вже північ?

— Почуєш бій годинника з вікон бібліотеки. І затям: не покидати цвинтаря аж до останнього удару. А ви, дівчата, цілий тиждень не їстимете варення до чаю.

Фейт і Уна спантеличилися. Карлове покарання, суворе, хоч і порівняно нетривке, здавалося легшим за їхню тижневу покуту. Сім днів їсти глевкий хліб тітки Марти без бодай краплі рятівного варення! Проте у виховнім клубі не було заведено ухилятися від покарань. Дівчата якомога розважливіше примирилися зі своєю планидою.

Того вечора всі лягли спати о дев’ятій, окрім Карла, який умостився чувати на могилі Єзекії Поллока. Уна прийшла побажати йому доброї ночі. Серденько її боліло від співчуття.

— Ох, Карле, тобі дуже страшно? — прошепотіла вона.

— Анітрохи, — вдавано відважно мовив Карл.

— Я не засну до самої опівночі, — пообіцяла Уна. — Якщо тобі стане самотньо, поглянь отуди, де наше вікно, і знатимеш, що я там — лежу й думаю про тебе. Так буде хоч трохи веселіше, правда?

— Зі мною все буде гаразд, не хвилюйся, — відповів Карл.