Розділ 24 Порив милосердя

Порив милосердя

Зо два тижні справи в членів виховного клубу просувалися добре. Схоже було, що він працював бездоганно. Жодного разу не знадобилося питати поради в Джема Блайта. Жодного разу пасторські діти не спричинили нових гленських пліток. Що ж до їхніх маленьких домашніх пригод, то всі четверо пильно стежили одне за одним і мужньо зносили вигадані для себе покарання — найчастіше то була добровільна відмова від пообідніх забав у п’ятницю в Долині Райдуг чи то перебування в ліжку весняними вечорами, коли всі молоді кісточки аж судомить від бажання чкурнути надвір. Якось Фейт шепотілася з однокласницею в недільній школі й прирекла себе на цілоденне мовчання. Дівчинка не мала права вимовити ні слова без нагальної потреби й успішно здолала це випробування. На лихо, саме того дня до пасторського дому зайшов пан Бейкер із того боку затоки, а Фейт відчинила йому двері. Вона ні словом не озвалася на його дружнє вітання й мовчки пішла, щоб гукнути батька з бібліотеки. Пан Бейкер дещо образився і, повернувшись додому, сказав дружині, що старша донька панотця, очевидно, відлюдькувата й нечемна, бо ж навіть не відповідає, коли до неї звертаються. Утім, цей випадок не спричинив ніяких гірших наслідків, і загалом їхні кари не шкодили ні їм самим, ані іншим. Отож усі четверо вже були самовдоволено певні, що виховувати себе геть не тяжко.

— Я думаю, скоро люди збагнуть, що ми поводимося незгірше за інших, — удоволено мовила Фейт. — Це легко, якщо тільки стати до справи з розумом.

Вони з Уною сиділи на могилі Єзекії Поллока. Був холодний вітряний день; щойно минула перша весняна гроза, тож бавитися в Долині Райдуг не випадало, хоча сини панотця й сини лікаря Блайта подалися рибалити до струмка. Дощ ущух, проте з-над моря віяв різкий пронизливий східний вітер. Весна запізнювалася, попри ранні ознаки тепла, і в північнім закутку цвинтаря досі лежала брезкла купа снігу й льоду. Ліда Марш, яка принесла до пасторського дому оселедців, тремтячи, прослизнула у хвіртку. Ліда мешкала в рибальськім селищі біля гавані й батько її ось уже тридцять років надсилав місцевому панотцеві частину свого першого весняного улову. П’яниця й нехлюй, він ані разу в житті не переступив церковного порогу, проте, щороку надсилаючи рибу пасторові, як це робив іще його батько, вважав, що розплачується в такий спосіб із Вищими Силами. Інакше він не сподівався доброго улову макрелі.

Ліда, дрібна й худенька десятилітня дівчинка, здавалася молодшою за свій вік. Нині ж, коли вона зухвало підступила до пасторських доньок, вигляд у неї був такий, наче вона не могла зігрітися від народження. Обличчя її посиніло, блідо-блакитні очиці почервоніли й сльозилися. На ній була подерта ситцева сукенка й вовняне кашне, що ледь укривало їй плечі та груди. Вона пройшла три милі пішки від гавані боса, сльотавою напівзасніженою дорогою, тож ноги її посиніли незгірш від обличчя, проте Ліда не нарікала. Вона вже звикла до холоду й бігала боса з місяць, як більшість дітей з узбережжя. Умостившись на могильній плиті, Ліда всміхнулася до Уни й Фейт, і в очах її не знати було ані дрібки жалю до себе. Фейт і Уна весело всміхнулися у відповідь. Вони раз чи двічі бачили Ліду в рибальському селищі, куди ходили влітку із Блайтами.

— Здоров, — мовила Ліда. — Страшнючий холод, еге? Хазяїн і кицьку з дому не вижене, ге?

— Тоді чому ти не вдома? — запитала Фейт.

— Батько велів віддати вам оселедців, — мовила Ліда. Вона трусилася, кашляла й випростувала ноги, та не для того, щоб викликати співчуття. Ліда робила це інстинктивно, щоб не ставити босих ступень у мокру траву довкруж могили. Проте Фейт і Уну охопив жаль. Ліда здавалася такою змерзлою й нещасною.

— Ох, чому ти боса цього холодного вечора? — вигукнула Фейт. — У тебе, мабуть, геть замерзли ноги!

— Майже зовсім, — гордо сказала Ліда. — Страшнюче холодно було сюдою тюпати, кажу вам.

— То чого ж ти не взулася й не наділа панчіх? — озвалася Уна.

— Немає в мене. Усе до кінця зими геть порозлазилося, — байдуже мовила Ліда.

Фейт утупилася в неї, вражена. Яке страхіття! Перед нею сиділа маленька дівчинка, майже сусідка, геть змерзла цього холодного вечора без взуття та панчіх. Палка й нерозважлива Фейт думала тільки про те, як це жахливо. Умить вона скинула із себе власні панчохи й черевики.

— Ось, візьми й надінь, — сказала вона, тицяючи їх у руки спантеличеній Ліді. — Мерщій, бо застудишся. У мене є ще. Надівай.

Ліда, оговтавшись, ухопила дарунок і бляклі очиці її радісно блиснули. Звісно, вона надіне, і то якнайшвидше, доки ніхто не забрав. Ураз вона натягла панчохи на кощаві ноженята й устромила набряклі ступні в черевики Фейт.

— Дуже дякую, — мовила Ліда, — а твій татусь і та ваша баба — вони не розсердяться?

— Ні… а коли й розсердяться, то байдуже, — мовила Фейт. — Чи ти гадаєш, я можу дивитися, як люди замерзають до смерті, і не помогти? То було б зовсім неправильно, надто коли мій батько священик.

— Ти хочеш, щоб я потім їх вернула? У нас там, побіля гавані, холодно, і довго ще буде холодно, коли тут потепліє, — хитро мовила Ліда.

— Ні, звісно, залиш їх собі. Я для того й віддала їх. А в мене вдома є ще черевики й ціла гора панчіх.