Розділ 34 Уна йде в дім на пагорбі

— Дякую вам, панно Вест, але… я хочу швидше віднести татові лист, — затнулася Уна. — Щоб він швидше зрадів, розумієте?

— Розумію, — мовила Розмарі. Вона пішла в дім, написала коротку записку й віддала її Уні. А коли дівчинка побігла геть, тремтячи від захвату, Розмарі подалася до кухонного ґанку, де Еллен саме лущила горох.

— Еллен, — мовила менша сестра, — щойно тут була Уна Мередіт. Вона просила мене вийти за їхнього батька.

Еллен підвела голову й збагнула все із сестриного виразу.

— Ти зробиш це? — запитала вона.

— Очевидно.

Кілька хвилин Еллен мовчки лущила горох. Потім зненацька затулила обличчя руками. У її темних очах бриніли сльози.

— Надіюся… ми всі будемо дуже щасливі, — сказала вона, плачучи й сміючись водночас.

А в цю мить у пасторськім домі Уна Мередіт, розпашіла, зарум’яніла й вельми вдоволена, зайшла до бібліотеки й поклала записку на стіл перед батьком. Бліде лице його взялося рум’янцем, коли він побачив виразний, чіткий, добре знайомий почерк Розмарі. Він розгорнув записку. Вона була дуже коротка, але, прочитавши її, Джон Мередіт немовби помолодшав на двадцять років. Розмарі запитувала його, чи може він надвечір зустрітися з нею біля потічка в Долині Райдуг.