Розділ 34 Уна йде в дім на пагорбі

— Уно, мила, — тихенько сказала вона, — я не можу вийти за вашого батька зовсім не через вас, сердешні мої малята. Ви не кепські й не зіпсовані, і я ніколи не вважала вас такими. Причина… дівчинко, причина зовсім в іншому.

Уна звела на неї докірливий погляд.

— Ви не любите тата? — запитала вона. — О, панно Вест, ви не знаєте — він дуже добрий. Я певна, що він був би вам хорошим чоловіком.

Розмарі мимоволі всміхнулася, навіть попри свою зажуру й розгубленість.

— О, панно Вест, не смійтеся! — палко скрикнула Уна. — Тато страшенно потерпає без вас.

— Маленька, я думаю, ти помиляєшся, — мовила Розмарі.

— Ні, не помиляюся. Я знаю. Бачте, панно Вест, учора тато мусив відшмагати Карла — бо Карл утнув страшну шкоду — і тато не зміг, бо ніколи не бив нас і не знав, як це робиться. Тож, коли Карл вийшов із бібліотеки й сказав нам, що татові дуже зле, я пішла втішити його… він любить, коли я приходжу поговорити з ним… і, панно Вест, він не чув моїх кроків, і говорив сам до себе, а я почула. Дозвольте, я перекажу вам на вухо.

Уна серйозно й проникливо зашепотіла. Обличчя Розмарі залилося багрянцем. Джон Мередіт любив її. Він не змінив своєї думки. І, певно, він дуже кохає її, коли сказав це — кохає сильніше, ніж вона думала. Якусь хвилину Розмарі сиділа мовчки, гладячи Уну по голові, а потім сказала:

— Уно, ти віднесеш своєму татові лист від мене?

— То ви згодні вийти за нього, так, панно Вест? — палко озвалася Уна.

— Можливо — якщо він захоче, — мовила Розмарі, знову шаріючись.

— Я рада… я дуже рада, — відважно проказала Уна. Та вже за мить вона підвела голову; вуста її тремтіли. — Панно Вест, ви ж не намовлятимете тата проти нас? Не змусите ненавидіти нас? — благально мовила дівчинка.

Розмарі поглянула на неї спантеличено.

— Уно Мередіт! Невже ти вважаєш мене здатною на таке? Звідки в тебе взялася ця думка?

— Мері Ванс розповідала, що мачухи всі такі — ненавидять дітей свого чоловіка й нацьковують його на них. Вона каже, що мачухи нічого не можуть удіяти… їм просто кортить знущатися вже по весіллі…

— Моя сердешна дівчинко! І попри це, ти прийшла попросити мене вийти за вашого тата — бо ти хотіла зробити його щасливим! Ти диво… ти героїня… ти молодчина, як сказала б Еллен. А тепер, маленька, послухай мене уважно. Мері Ванс — нерозумне дівча, що не має життєвого досвіду й страшенно помиляється в деяких своїх судженнях. Я нізащо не намовлятиму вашого батька проти вас. Я дуже люблю вас усіх і не хочу посісти місця вашої матінки. Ви мусите незмінно пам’ятати її. Але я не хочу й бути вашою мачухою. Я волію стати вам доброю подругою — товаришкою й помічницею. Як ти гадаєш, Уно — приємно було б, якби ти, Фейт, Джеррі й Карл уважали мене славною приятелькою… чи старшою сестрою?

— О, це було б дивовижно! — мовила Уна, радістю перемінившись на виду. Аж раптом вона палко обійняла Розмарі за шию. Їй кортіло злетіти від щастя.

— А інші — Фейт і хлопці — вони тієї самої думки про мачух, що й ти?

— Ні. Фейт ніколи не вірила Мері Ванс. І я була дуже дурна, що повірила. Фейт любить вас, відколи пан Перрі з’їв бідолашного Адама. І Джеррі й Карл дуже зрадіють. Панно Вест, а ви навчите мене куховарити… трішки… і шити, і всього іншого? Бачте, я зовсім нічого не вмію. Але я буду чемна й спробую вчитися швидко.

— Маленька, я неодмінно допоможу тобі й навчу всього, що вмію сама. Але не розповідаймо про це нікому — навіть Фейт — поки твій тато сам дозволить, гаразд? Лишайся, мила, випий зі мною чаю.