Розділ 2 Гленські чутки

― Та вряд чи це допоможе йому дістатися на небеса радше, ніж іншим, — знову втрутилася Сьюзен.

― Більшості з нас не сподобалась його манера говорити, — мовила панна Корнелія, не зважаючи на Сьюзен. — Бубонить собі щось під носа… а пан Арнетт узагалі не вміє проповідувати. І текст для проповіді вибрав щонайгірший — «Прокляніте Мероза»[2].

— Щоразу, коли йому бракнуло слів, він гупав Біблією по кафедрі й викрикував: «Прокляніте Мероза!» Сердешний той Мероз, хто б він не був — ох, і прокляли його тієї неділі добряче, — притакнула Сьюзен.

— Пастор, який хоче посісти кафедру, мусить ретельніше добирати біблійний текст, — ваговито сказала панна Корнелія. — Мабуть, нашим священиком став би пан Пірсон, якби дібрав інший текст для проповіді. Та коли він оголосив: «Дивлюся на гори, аж ось вони трусяться»[3], для нього враз усе було скінчено. Паства захихотіла: кожне знало, що дві незаміжні дочки Гіллів[4] із Гарбор-Геда вже п’ятнадцять років сподіваються запопасти кожнісінького нежонатого панотця, що приїздить у Глен. А в пана Ньюмена була завелика сім’я.

— Він винаймав кімнату в мого зятя, Джеймса Клоу, — мовила Сьюзен. — «То скільки це у вас дітей?» — питаю я, а він каже: «Дев’ятеро хлопців і кожен має сестру». «Вісімнадцятеро! — охнула я. — Яка велика родина!» А він засміявся й потім знай собі реготав. Не розумію, чого, пані Блайт, дорогенька — адже вісімнадцятеро дітлахів у жоднім домі не потовпляться.

— У нього тільки десятеро дітей, Сьюзен, — поблажливо-терпляче відповіла панна Корнелія, — а десятеро чемних дітей пана Ньюмена завдали би й дому, і пастві не більшої шкоди, ніж четверо юних Мередітів. Хоч мушу сказати, Енн, рибонько, що вони не такі й погані. Мені вони навіть подобаються — та й усім іншим теж. Їх неможливо не любити, і вони були б дуже милі, якби тільки мали когось, хто подбав би про їхні манери й навчив відрізняти добро від лиха. У школі вони взірцеві учні — так каже вчителька, — але вдома дуріють, як заманеться.

— А що ж робить тим часом пані Мередіт? — здивувалася Енн.

— Немає ніякої пані Мередіт! У тім-то й біда. Пан Мередіт — удівець. Жінка його померла чотири роки тому. Якби ми це знали, то вряд чи пристали б на те, щоб запросити його до нас. Удівець для парафії — то ще гірше, ніж парубок. Та ми були чули, як він казав про своїх дітей і подумали, що, звісно, у них є мати. А коли вони приїхали, то й з’ясувалося, що є лише стара тітка Марта — так вони її кличуть. Вона, здається, кузина матері пана Мередіта, котрий і взяв її до себе, щоб урятувати від богадільні. Їй сімдесят п’ять років, вона підсліпувата, майже зовсім глуха й із мухами в голові.

— І геть не вміє куховарити, пані Блайт, дорогенька.

— Незграбнішої господині й уявити годі, Енн, рибонько, — сумовито притакнула панна Корнелія. — А служниці пан Мередіт не наймає — боїться скривдити почуття тітки Марти. Ох, пасторський дім тепер у жахливому стані, повірте мені! Усюди пороху на палець і страшенний розгардіяш. А ми ж усе так ретельно пофарбували й змінили шпалери в кімнатах до їхнього приїзду.

— Скільки дітей, ви кажете? Четверо? — запитала Енн, яка серцем уже прихилилася до занедбаних бідолах.

— Так — ідуть за віком одне по одному, наче сходинки. Джеральд — найстарший. Йому дванадцять і вони звуть його Джеррі. Кмітливий хлопчик. Фейт одинадцять років. Вона красуня, ніде правди діти, але ж така урвиголова!

— З лиця справдешнє янголятко, проте в халепи себе й усіх довкола повтягує, — сумовито докинула Сьюзен. — Я зайшла якось минулого тижня надвечір у пасторський дім, де саме була пані Міллісон. Вона принесла їм десяток яєць і відерце молока — малесеньке відеречко, пані Блайт, дорогенька. Фейт підхопила те все й помчала вниз, у льох, але на сходах спіткнулася й упала, і молоко та яйця гримнули разом із нею. Уявляєте, що з того вийшло, пані Блайт, дорогенька? Та Фейт вибралася з льоху сміючись. «Не знаю, — каже, — чи то я, чи якесь тістечко із кремом». А пані Міллісон дуже розсердилася. Сказала, що більше нічого не принесе в дім панотця, коли до її гостинців там виявляють таку зневагу.

— Марія Міллісон ніколи не завдавала собі клопоту носити гостинці пасторові, — пирхнула панна Корнелія. — Того дня їй хотілося просто задовольнити свою цікавість. Але Фейт, горопашна, щоразу притичину знайде. Вона така поривчаста й необачна.

— Зовсім як я. Мені ця Фейт очевидно сподобається, — рішуче мовила Енн.

— Вона запальна — а я люблю запальних людей, пані Блайт, дорогенька, — визнала Сьюзен.

— Є якась іскра в ній, — згодилася панна Корнелія. — І завжди вона сміється, і чомусь, як бачиш її, то кортить засміятися разом із нею. Навіть у церкві вона всміхається, не може сидіти погідно. Уні десять років. Миле дівча — негарне, та доволі миле. А Томасові-Карлайлу дев’ять. Рідні кличуть його Карлом, і в нього просто-таки манія збирати жаб, ропух, жуків, і всіх тягти в дім.

— Мабуть, тому пані Грант і знайшла на стільці в їхній вітальні дохлого пацюка й ледь не зомліла від жаху, — мовила Сьюзен. — Воно й не дивно, адже в будинках священиків дохлим пацюкам не місце. Хоча, звісно, і кіт міг лишити там свою здобич. То ж не кіт, а сутий диявол, пані Блайт, дорогенька. Про мене, пасторський кіт мусить мати бодай гідний вигляд, хай який він там є з натури. Але такого зухвалого чортяки я ще не бачила. Майже щовечора він гуляє гребенем даху — ще й вимахує хвостом, пані Блайт, дорогенька, і то нітрошечки не поштиво!

— Найгірше — те, що вдягнені вони щоразу абияк, — зітхнула панна Корнелія. — А відколи сніг розтанув, ходять до школи босі. Ви знаєте, Енн, рибонько, дітям пастора так робити негоже, надто коли донька методистського священика красується в гарненьких черевичках із ґудзиками. А ще я хотіла би, щоб вони не бавилися на старому методистському цвинтарі.

— Їм то втіха — цвинтар-бо одразу за пасторським домом, — озвалася Енн. — Я завжди вважала, що бавитися на цвинтарі надзвичайно цікаво.