Розділ «Частина V»

— Коли ці шпигуни почали доносити на нас Саваку, наші родини в Ірані дуже постраждали. У багатьох поліція заарештувала батьків, матерів, братів. Вони мучать людей у в’язницях, катують. Деякі померли там. Вони замучили і зґвалтували мою сестру через те, що дізналися про мене. Вони убили мого дядька, тому що наша родина не могла швидко зібрати гроші, щоб дати хабара. Коли я дізнався про це, то сказав Абделю Хадер Ханові, що хочу покинути роботу в нього і боротися з цими саваківськими покидьками. Він попросив мене не йти і сказав, що ми боротимемося з ними разом. Він пообіцяв мені, що допоможе убити їх всіх.

— Хадербгай...— мовив я, замислено випускаючи дим.

— І ми з Фарідом знайшли декого з них за допомогою Хадера. Спочатку їх було дев’ять. Ми знайшли шістьох. З ними покінчено. А троє зосталось. І ці троє знали дещо про нас — вони знали, що в мафії є зрадник, один з помічників Хадер Хана.

— Абдул Гані.

— Так,— сказав він і, відвернувшись, плюнув.— Гані був з Пакистану, він мав багато друзів у пакистанській таємній поліції, МВР[171]. Вони таємно співпрацюють з новим іранським Саваком, з ЦРУ і Моссадом.

Я кивнув, пригадавши, як Абдул Гані сказав мені одного разу: «Секретні служби всіх держав співпрацюють одна з одною, Ліне, і це їхній найбільший секрет».

— Отже, пакистанська розвідка поділилася з іранською своїми відомостями про те, що відбувається в раді Хадер Хана.

— Так, через Гані. В Ірані були дуже стурбовані втратою шести своїх цінних агентів. Їхні тіла так і не знайшли. Троє вцілілих увійшли в контакт із Абдулом Гані. Він підказав їм, як заманити мене в пастку. В цей час, як ти пам’ятаєш, ми не знали, що Сапна працював виключно на Гані й збирався виступити проти нас. Хадер не знав цього, і я не знав. Якби я знав, то власноруч порубав би цього Сапну і його покидьків на шматки і кинув їх до ями Хасана Обікви. Але я цього не знав. Там, біля Кроуфордського ринку, іранські шпигуни сиділи в засідці недалеко від мене і почали стріляти в поліціянтів. Копи вирішили, що це я стріляв, і відкрили у відповідь вогонь. Я зрозумів, що мене зараз уб’ють, дістав пістолети і теж почав стріляти. Решту ти знаєш.

— Не все,— сказав я.— Я був того вечора в натовпі біля поліційної дільниці. Натовп шаленів. Усі казали, в тебе влучило стільки куль, що твоє обличчя не впізнати було.

— Ну, крові було багато, але люди Хадера впізнали мене. Вони спровокували заворушення, вдерлися до дільниці, схопили мене і відвезли в лікарню. Хадер послав туди машину з доктором Хамідом — пам’ятаєш його? — і вони врятували мене.

— Я зустрів там Халеда. Це він витягнув тебе звідти?

— Ні, Фарід. Халед був у натовпі й підбурював його.

— Патичок-Рятівничок вивіз тебе? — вигукнув я в подиві від того, що Фарід нічого не сказав мені про це, хоч ми декілька місяців працювали разом.— Він весь цей час знав, де ти?

— Так, Ліне. Якщо тобі треба поділитися з кимось секретом, довір його серцю Фаріда. Він мій брат тепер, перший з-поміж усіх після Хадерової смерті. Не рахуючи Назіра, звісно. Не забувай про це, Ліне. Фарід найкращий.

— А що було з трьома іранськими агентами після того, як тебе розстріляли? Хадер помстився їм?

— Ні. Коли Абдель Хадер знищив Сапну з його поплічниками, іранці втекли в Делі.

— Одному з бандитів Сапни вдалося сховатися. Ти знаєш про це?

— Так. Він теж переїхав у Делі. Коли я став на ноги два місяці тому — ще не зовсім видужав, але воювати вже міг,— я почав шукати цих чотирьох і знайшов одного з іранців. І вбив його. Отже тепер їх троє — два шпигуни з Ірану й один учасник Сапнової банди.

— Ти знаєш, де вони?

— Тут. В місті.