Розділ «Частина V»

Я спустився на ліфті у вестибюль. Крім мене, в кабіні нікого не було, тільки мої відображення в дзеркалах іззаду і з боків. Усі вони були дуже серйозні і мовчазні й уникали дивитися мені в очі. Вийшовши надвір через скляні двері, я спустився східцями, перетнув широкий майданчик перед Брамою Індії і зупинився на набережній в тіні уславленої арки, спостерігаючи за туристами, що поверталися на суднах з морської прогулянки і фотографували одне одного на тлі набережної. «Цікаво,— подумав я,— скільки поміж ними щасливих, безтурботних і... просто вільних? І скільки сумних? Скільки?»

І тоді на мене навалилася, огорнула мене непроглядним мороком скорбота, якій я так довго чинив опір. Я раптом усвідомив, що вже давно стою, стиснувши зуби, і навіть не можу розціпити їх. На очі мені трапився вуличний парубійко, якого звали Мукул,— я добре його знав. Він розмовляв з якимсь чужинцем, тому було років з двадцять на вигляд. Зиркнувши навсібіч, він швидко передав туристові маленький білий пакетик. Юнак був високий на зріст, кремезний і гарний. Я дуже добре вивчив туристів і майже не сумнівався, що це німецький студент, котрий до того ж лише недавно приїхав до Бомбея. У нього були гроші і скільки завгодно можливостей витратити їх. Він попрямував пружною ходою здорової людини до своїх друзів, і в кишені його була отрута. Якщо вона не уб’є його в якомусь готелі, то заповзе в його життя, як заповзла колись в моє, отруївши кожну секунду мого існування.

Мені було начхати — на нього, на себе, на весь світ. Тієї миті я хотів тільки одного — того білого порошку. Моя шкіра пригадала шовковий спалах екстазу, ту солодку лихоманку, що огортає тебе неначе мох, і страх. Я так гостро відчув смак і запах героїну, що мене мало не вивернуло. Бажання провалитися в забуття, що не відає ні болю, ні провини, ні жалю, вирувало в мені, викликаючи тремтіння в усьому тілі, від хребта до набряклих вен на руках. Я прагнув того золотого забуття в непроглядній пітьмі довгої героїнової ночі.

Зловивши мій погляд, Мукул за звичкою всміхнувся, а потім усмішка стала непевною. І раптом він зрозумів. У нього було гостре око. Він жив на вулиці і вмів читати бажання людини з її погляду. Він знову посміхнувся, але вже по-іншому. У цій усмішці була спокуса: «У мене це є. Просто тут. Добрий товар. Бери, не соромся»,— і домішка переможної утіхи: «Ти нічим не кращий від мене. Ти слабак. Рано чи пізно ти проситимеш у мене це».

День згасав. Сяйливі самоцвіти на дзеркальній гладіні затоки зблякли, охоплені криваво-червоною загравою. Я дивився на Мукула, і піт заливав мені очі. Щелепи зводило судомою, губи тряслися від намагання відкинути пропозицію, не кивнути, нічого не сказати. Раптом почувся голос з минулого: «Тільки один кивок, і всі твої муки скінчаться». Сумні сльози закипали в мені, вони були невідступні, мов хвилі прибою, що скипали на камінні коло берега. Але я не міг виплакати ці сльози, я тонув у печалі, яка була більша, ніж серце, що намагалося стримати її. Я вхопився руками за кам’яний парапет, неначе хотів порятуватися, припавши до нього.

А Мукул... Мукул посміхався, обіцяючи спокій. Способів знайти цей спокій було багато — можна було вдихнути його, викуривши цигарку або розсипавши порошок на листку фольги, вдихнути з чилума, упорснути у вену або просто з’їсти, проковтнути, відчуваючи, як оніміння, наповзаючи, гамує весь біль на нашій планеті. І Мукул, читаючи мою агонію по очах, немов на сторінках заяложеної брудної книги, почав помалу підходити до мене. Він знав, що робить. Він знав усе.

Чиясь пука лягла мені на плече. Мукул здригнувся, ніби його ударили, і позадкував; його мертві очі згасли, розчинившись у золотій повені вечірнього сонця. Я обернув голову і побачив перед собою примару. Це була примара Абдулли, мого Абдулли, мого мертвого друга, що потрапив у засідку й був убитий копами багато місяців тому. Його довга чуприна тепер була коротко підстрижена і розпушена, мов у кінозірки. Замість чорного одягу він був убраний у білу сорочку і модні сірі штани. Чудернацький одяг — але що скажеш примарі... І все ж таки то був Абдулла Тагері чи радше його мара, гарна, як Омар Шариф у день свого тридцятиліття, смертельна, мов чорна пантера, що скрадається в пошуках здобичі... Абдулла.

— Як приємно бачити тебе, братику. Зайдемо десь випити чаю? Всього-на-всього.

— Та ні. Мабуть, не варто.

— Чому? — спохмурнів він.

— Ну, хоча б...— пробурмотів я, затуляючи долонею очі від сонця,— хоча б тому, що я не звик пити чай з примарами.

— Я не примара, братику.

— Ха!..

— Та ні ж бо! Хіба Салман тобі нічого не сказав?

— Салман?

— Так. Він хотів, щоб ми зустрілися в ресторані, і це був би сюрприз для тебе.

— Так. Салман говорив щось... про сюрприз...

— Сюрприз — це я, братику,— посміхнувся він.— Ти повинен був зустрітися зі мною. Але ти пішов кудись. Всі чекали на тебе, але ти так і не повернувся, то я пішов шукати тебе. А зараз це вже не сюрприз навіть, а переляк...

— Не кажи так! — вигукнув я, пригадавши фразу Прабакера про сюрприз та переляк і намагаючись оговтатися.

— Чому?