Розділ «Частина III»

Розділ 17

— Світом орудують мільйон лиходіїв, десять мільйонів дурнів і сто мільйонів боягузів! — виголосив Абдул Гані бездоганною оксфордською англійською, злизуючи з грубих куцих пальців крихти медового кексу.— Лиходії — це ті, хто тримає владу: багатії, політики і церковні ієрархи. Вони розпалюють в людях захланність і штовхають світ до руйнування.

Він помовчав, вдивляючись у фонтан, який шепотів щось під дощем у дворику Абделя Хадер Хана. Потім простягнув руку, схопив ще один кекс і проковтнув його. Рухаючи щелепами, він посміхнувся мені, наче казав: «Я знаю, що мені не слід цього робити, але не можу стриматися».

— Дурні — це військовики й поліціянти, на них тримається влада лиходіїв. Вони служать в арміях дванадцяти провідних держав світу і в поліції тих самих держав і ще двох десятків країн. З них лише десять мільйонів володіють справжньою силою, з якою доводиться рахуватися. Звісно, вони хоробрі, але дурні, тому що жертвують своїм життям заради урядів і політичних рухів, що використовують їх мов пішаків. Уряди завжди зраджують їх, кидають напризволяще й гублять. Ні з ким нації не обходяться з такою зневагою, як з героями війни.

Дощ заливав сад і кахляну долівку, наче з неба струмував водоспад. Ми сиділи під захистом галереї, що оточувала дворик, попивали чай і спостерігали за цим потопом.

— А сто мільйонів боягузів,— провадив Абдул Гані,— це бюрократи, газетярі та інші акули пера. Вони підтримують лиходіїв, заплющуючи очі на те, як вони правлять. Це голови різних департаментів, секретарі всіляких комітетів, президенти компаній. Менеджери, чиновники, мери, судді. Вони завжди виправдовуються тим, що лише виконують свою роботу, підкоряючись наказам,— від них, мовляв, нічого не залежить, і як не вони, то хтось інший робитиме те ж саме. Ці сто мільйонів боягузів знають, що відбувається, але ніяк цьому не перешкоджають і спокійно підписують папери, що засуджують людину до розстрілу або прирікають цілий мільйон на повільне вмирання з голоду.

Абдул замовк. Потім глянув на мене з м’якою доброзичливою усмішкою.

— От так все і відбувається,— сказав він.— Мільйон лиходіїв, десять мільйонів дурнів і сто мільйонів боягузів орудують світом, а нам, шістьом мільярдам простих смертних, залишається тільки робити, що накажуть.

Він засміявся і ляснув себе по стегну.

— А знаєш, що це означає, хлопчику мій?

— Сподіваюся, ви мені поясните.

— Ця зграя визначає всю світову політику. Маркс не мав рації. Класи тут ні до чого, тому що всі класи перебувають у підпорядкуванні цієї жменьки людей. Саме завдяки її зусиллям створюються імперії і спалахують повстання. Саме вона породила нашу цивілізацію і вирощувала її останні десять тисяч років. Це вона будувала піраміди, затівала ваші хрестові походи і провокувала безперестанні війни. І лише вона може запровадити мир.

— Це не мої хрестові походи, але я розумію, що ви маєте на увазі.

— Ти любиш його? — запитав він, так хутко змінивши тему, що я збентежився.— Ти любиш Хадербгая?

— Чи люблю?.. Дивне запитання!

— Він завжди говорить про тебе з великою любов’ю, Ліне.

Я насупився, уникаючи його проникливого погляду. Мені, звісно, було дуже утішно чути, що Хадербгай згадує про мене з любов’ю, але я навіть собі самому не хотів зізнаватись, як багато означає для мене його похвала.

— Як ви гадаєте, довго нам ще доведеться чекати? — запитав я, подивившись на двері особистих покоїв Хадербгая.— У мене призначена зустріч з німецькими туристами.