Розділ «Частина V»

— Ну добре,— погодився я, сідаючи на стілець біля дверей.— розповідай.

Вона знову вмостилася на ліжку, піднявши ноги й упершись підборіддям в коліна. Вона поінакшала, це впадало в око. Її рухи були... вільніші чи що, а в очах не було колишньої жорсткості, вона змінилася якоюсь мало не млосною розкутістю. Зміни були викликані любов’ю, і цим вони були чудові. Я подумав, чи не бачить вона щось таке в моїх очах.

— Карла не казала тобі, чому вона виїхала зі Штатів? — запитала Лайза, знаючи відповідь наперед.

— Ні,— відповів я, вирішивши не згадувати про натяк, який кинув Халед перед тим, як зникнути в сніговиці.

— Авжеж, вона говорила, що не хоче розповідати тобі. Я сказала, що це дурня, що їй треба розкритися перед тобою. Але вона уперлася — і хоч ріж. Дивно, як воно все обертається, так? Тоді я хотіла, щоб вона сказала тобі, оскільки думала, що це змусить тебе порвати з нею. А зараз сама кажу тобі про це, бо воно може дати їй ще один шанс — якщо ти захочеш його дати. Ну, коротше, Карла мусила виїхати зі Штатів. Їй довелося тікати, тому що вона... убила людину.

Я зареготався. Спершу захихотів, а потім той сміх переріс в гучний регіт,— я аж зігнувся на стільці.

— Не бачу в цьому нічого смішного, Ліне,— спохмурніла Лайза.

— Ні, звісно,— вичавив я, борючись зі сміхом.— Саме по собі це не смішно. Але річ у тому, що... Ох, якби ти знала, скільки я мучився, не наважуючись розкрити перед нею своє гидке минуле! Я говорив собі, що не маю права любити її, бо я втік із в’язниці. Погодься, це настільки кумедно...

Вона дивилася на мене, погойдуючись на ліжку, але не сміялася.

— Ну гаразд...— я зареготався востаннє і опанував себе.— Я слухаю.

— Вона працювала нянькою в одній родині,— почала Лайза, і з її тону було ясно, що вона ставиться до цього дуже серйозно,— хоча сама була ще зовсім дівчинкою. Цей тип був батьком тієї дитини...

— Про це вона розповідала.

— Так? Тим краще. Так от, ніхто і пальцем не поворухнув у зв’язку з цим. Вона була сама не своя. І одного разу роздобула пістолет, пішла в цей дім, коли він був там сам, і застрелила його. Вона сказала, що вистрілила шість разів — двічі в груди і чотири в пах.

— Комусь було відомо, що це вона?

— Вона точно не знає. Упевнена тільки, що не залишила відбитків і що ніхто не бачив, як вона виходила з будинку. Вона викинула пістолет і притьмом покинула країну. Вона ніколи більше не їздила туди і не знає, заведено на неї справу чи ні.

Я відкинувся на стільці і зітхнув. Лайза уважно спостерігала за мною, трохи примружившись,— зовсім як тоді, багато років тому, у Карли.

— Хочеш іще щось розповісти у зв’язку з цим?

— Ні,— похитала вона головою, так же пильно дивлячись на мене.— Це все.

— О’кей,— зітхнув я і, провівши рукою по обличчю, підвівся. Підійшовши до Лайзи, я виліз на ліжко і став навколішки коло неї, наблизивши до неї обличчя.— Я радий, що ти розповіла мені це, Лайзо. Це багато що... пояснює, мабуть. Але не міняє нічого в моїх почуттях. Я, звісно, готовий допомогти їй, якщо зможу, але не можу забути... того, що сталося поміж нами... і не можу вибачити. Я хотів би, але не можу. Це дуже спростило б усе. Кохати людину, якій не можеш вибачити,— в цьому немає нічого доброго.

— Ще гірше кохати людину, якої не можеш здобути...— відгукнулася вона, і я поцілував її.