Розділ «Частина V»

— А... як щодо мене?

Я не відповів їй, тому що не хотів, щоб вона знала правду. Я і сам не хотів знати її. Мовчання тривало і важчало, я вже шкірою відчував, як воно навалюється на мене.

— У мене є друг, скульптор,— сказала вона врешті.— Його зовуть Джейсон. Ти знаєш його?

— Ні, не пам’ятаю, щоб ми зустрічалися.

— Він англієць, і в нього типово англійський погляд на речі, не такий, як у нас — американців, я маю на увазі. У нього велика студія в Джуту. Я іноді буваю там.

Вона знову замовкла. Ми сиділи, поринаючи то в прохолоду, що струмувала з морським бризом, то в спекоту, що піднімалася з вулиці, її погляд огортав мене, мов соромливий рум’янець. Я дивився на наші переплетені пальці.

— Коли я була у нього востаннє, він розробляв нову ідею, яка спала йому на думку. Він заповнював гіпсом порожню упаковку — ну, знаєш, целофан з бульбашками, в якому продають іграшки, або такі штуковини з пінопласту, якими обкладають телевізори. Він називає ці ємкості негативним простором і використовує їх як форму для своїх скульптур. У нього вже сотні таких скульптур, виготовлених за допомогою коробок для яєць, целофанових упаковок для зубних щіток, навушників тощо.

Я подивився на неї. В небесних озерцях її очей скипала гроза. Було видно, як вуста формують її таємні думки, готуючись висловити щонайглибшу правду.

— Я ходила по його студії, оглядаючи всі ці білі скульптури, і думала про те, що і сама я — такий же негативний простір. Завжди була ним, все своє життя. Завжди була формою, що чекала, щоб мене наповнив хтось чи щось, якесь реальне почуття, яке надасть сенсу моєму існуванню.

Коли я поцілував її, блискавиці, що сяяли в блакиті її очей, вибухнули на наших вустах, а сльози, що котилися її щоками, були солодші за мед, який носять священні бджоли в жасминовому саду храму Момбадеві. Я дав їй виплакатися за нас обох. Я дав їй прожити все життя і померти за нас обох в довгій повільній розповіді, яку вели наші тіла. Коли її сльози припинилися, ми поринули в нестійку плинну красу, породжену виключно Лайзою, її хоробрим серцем, і втілену в правді її любові і її тіла. І це майже спрацювало.

Я зібрався йти, і ми знову поцілувалися — добрі друзі, коханці, що остаточно знайшли одне одного в дотиках і пестощах тіл, але ще не до кінця зцілилися і відродилися. Ще не до кінця.

— Ти все-таки не можеш забути її, еге ж? — запитала вона, стоячи біля вікна в купальному простирадлі.

— Просто мені сьогодні сумно, Лайзо. Сам не знаю чому. Стільки всього було... Але це не має стосунку до нас з тобою. У нас з тобою все було добре — принаймні мені було добре.

— Мені теж. І все одно мені здається, що ти про неї думаєш.

— Ні, я сказав тобі правду. Я більше не закоханий в неї. Щось сталося зі мною, коли я повернувся з Афганістану. А може, це сталося ще там. Щось... закінчилося.

— Я повинна розповісти тобі дещо,— пробурмотіла вона, і потім, обернувшись до мене, заговорила гучним і ясним голосом: — Про неї. Я вірю тому, що ти сказав, але я думаю, ти повинен знати це, перш ніж ти вирішиш, що у вас з нею все скінчилося...

— Мені не треба...

— Ліне, почекай! Ти не розумієш, ти не жінка. Але я упевнена, що повинна тобі сказати, тому що ти не зможеш вирішити це, поки не знатимеш усієї правди про неї, про те, що у неї на душі. Якщо потому як я розповім тобі, для тебе нічого не зміниться, якщо ти відчуватимеш те ж саме, що і зараз, тоді я буду упевнена, що ти вільний.

— А якщо зміниться?

— Ну, тоді, можливо, треба дати їй ще один шанс. Не знаю. Хочу тільки тобі сказати, що я до ладу не розуміла Карлу, поки вона не розповіла мені про це. А після цього я зрозуміла її. Тому... гадаю, ти теж повинен знати. І якщо у нас із тобою щось вийде, я хочу, щоб не лишилося ніяких недомовок, щоб все було ясно — у минулому, я маю на увазі.