Розділ «Частина V»

— Неважливо. Ох, Абдулло... ні, це якась мана. Цього не може бути.

— Я повернувся,— спохмурнівши, мовив він спокійно.— Я знову в Бомбеї. Мене розстріляли поліціянти. Ти знаєш про це.

Він говорив розсудливим тоном. Я нічого не бачив довкруги — Ні неба над його головою, ні перехожих,— нічого, окрім цього видіння. Примара задерла сорочку, продемонструвавши мені силу-силенну шрамів, насилу загоєних ран, темних плям, рисок і саден.

— Дивися, братику,— сказав він.— В мене поцілило багато куль, але я вижив. Наші друзі викрали моє тіло з поліційної дільниці і відвезли мене спочатку в Тгану, а за два місяці в Делі. Я цілий рік валявся в лікарні. Це була приватна клініка недалеко від Делі. Мені зробили декілька операцій. Це був не дуже добрий рік, Ліне. А потім треба було ще цілий рік приходити до тями, нумкур Алла[170].

— Абдулло...— мовив я, обіймаючи його. Тіло було сильне. Тепле. Живе. Я міцно тримав його, зчепивши руки за його спиною. Я відчував його вухо, притиснуте до мого лиця, і аромат мила, яким пахла його шкіра. Голос його відлунював у моїх грудях, неначе клекіт океанських хвиль, що нуртують у щільному вогкому піску на березі. Заплющивши очі і пригорнувшись до нього, я плив темними водами скорботи, з якою я жив увесь цей час, скорботи за ним, за нами обома.

Серце моє стискалося від страху, що я божеволію, що це лише моє марення. Я чіплявся за нього, аж він м’яко вивільнився з моїх обіймів, продовжуючи тримати мене за плечі.

— Все гаразд, Ліне,— всміхнувся він. У його усмішці була любов, і трохи неспокою, викликаного тим, що він прочитав у моїх очах.— Все гаразд.

— Нічого не гаразд! — вигукнув я, відхиляючись від нього.— Що за діла? Де ти був? Чому, хай йому біс, ти не повідомив мене?

— Я не міг.

— Дурня! Як це не міг? Що за дурощі?

— Не міг,— повторив він, скуйовдивши долонею чуба, і примружився, міряючи мене твердим поглядом.— Пам’ятаєш, одного разу ми їхали на мотоциклі, і я побачив гурт людей. Вони були з Ірану. Я звелів тобі почекати мене біля мотоцикла, але ти пішов за мною, і ми билися з цими людьми. Пам’ятаєш?

— Так.

— Це були мої вороги. А також вороги Хадер Хана. Вони були пов’язані з таємною поліцією Ірану, з новим Саваком.

— Почекай...— урвав я його, намацавши за спиною парапет, щоб зіпертися на нього.— Закурімо.

І відкрив портсигар, пропонуючи йому цигарку.

— Ти вже забув? — розплився він в усмішці.— Я не палю цигарок, братику. І тобі не раджу. Я палю тільки гашиш. У мене є трохи. Не хочеш?

— Оце вже ні,— розсміявся я, закурюючи цигарку.— Я не кайфую з примарами.

— У цих хлопців, з якими ми билися, були тут деякі справи. Переважно пов’язані з наркотиками, а також зі зброєю і паспортами. І що вони шпигували за нами, за тими, хто втік з Ірану від війни. Я теж утік під час війни з Іраком. Багато тисяч іранців перебралися сюди, до Індії, і ненавидять аятолу Хомейні. Ці шпигуни працюють на новий Савак. Вони боролися проти Хадера через те, що він допомагав нам і муджагідам в Афганістані. Ти в курсі цих справ, братику?

Я був у курсі. Іранська діаспора в Бомбеї була величезна, і я знав багатьох утікачів з Ірану, що покинули батьківщину і сім’ю. Деякі з них вступили в місцеву мафію, інші утворили власні банди, які наймалися виконувати мокрі справи, що ставали дедалі мокрішими. Я знав, що іранська таємна поліція засилає своїх шпигунів у їхні лави, що вони стежать за утікачами і теж не бояться пролляти кров.

— Так, продовжуй,— сказав я, вдихаючи цигарковий дим.