Розділ «Частина V»

— На Ранджитовому песику,— всміхнувся Вікрам.— Але мені хотілося б також включити в цей тост його коня, якщо ви не проти.

— Але ж ми не знаємо, може, у нього немає коня,— заперечив Дідьє.

— Про песика ми теж не знаємо, але ж п’ємо за нього. Отже, за Ранджитового песика!

— За Ранджитового песика! — приєдналися до тосту ми з Дідьє.

— І за його коня! — додав Вікрам.— І за коня його сусіда.

— За сусідового коня!

— І взагалі за всіх коней!

— І за всіх коханців! — проголосив Дідьє.

— За всіх... коханців,— повторив я.

І раптом я відчув, що в мені самому любов з якоїсь причини і якимсь незрозумілим чином померла. Я відчував це дуже виразно. Моє почуття до Карли не зникло. Воно й досі зі мною. Але ревнощів до незнайомця на ім’я Ранджит, які раніше неодмінно охопили б мене, я не відчував. Ніякої злості до нього, ніякої образи на Карлу. Сидячи з друзями в ресторані, я нічого не відчував, в мені була порожнеча, наче війна, втрата Хадербгая і Халеда, зустріч з мадам Жу і бійка з її охоронцями-близнюками упорснули мені в серце знеболювальне.

Болю в зв’язку зі зрадою Абдула Гані я теж не відчував, це був радше трепетний подив — інших слів я не можу підібрати,— а за ним глухий пульсуючий страх. Бо вже тоді криваве майбутнє, на яке нас прирекла його зрада, почало проникати в наше життя, мов несподіване цвітіння всохлої червоної троянди, що впала на безплідну кам’янисту землю.

Розділ 39

За годину потому як я покинув Абдула Гані й попрямував до мадам Жу, Назір і три його найближчі поплічники виламали двері сусіднього будинку і пройшли через довге підвальне приміщення до люка, що провадив до кам’яниці Гані. Коли я пробирався коридором напівзруйнованого Палацу, Назір з помічниками, напнувши на себе чорні в’язані маски, відчинили ляду і вилізли в кухні. Кухаря, робітника з складу, двох слуг і двох шріланкійців, Кришну та Віллу, вони замкнули в невеликому приміщенні в підвалі. Коли я дістався горища і знайшов там мадам Жу, Назір піднявся у великий кабінет Абдула і побачив, що він сидить у кріслі і плаче. Коли я відмовився від помсти і простив переможеного ворога — мадам Жу, що пускала слину в своєму кріслі,— Назір помстився за Хадер Хана і за себе самого, убивши зрадника.

Двоє тримали Абдула за руки. Третій змусив його підняти голову і розплющити очі. Назір зняв маску і, дивлячись Абдулу в очі, встромив кинджал йому в серце. Абдул, певне, знав, що вони прийдуть, і сидів, чекаючи вбивць. Проте його крик, за їхніми словами, був такий страшний, наче линув із самісінького пекла.

Вони кинули його тіло на поліровану підлогу. Коли я бився з Раджаном і його братом на горищі в іншому кінці міста, Назір і його люди відрубали сокирами руки, ноги і голову Абдула і розкидали їх по всьому домі — точнісінько так, як за його наказом учинив Сапна з останками старого вірного Маджида. Коли я вийшов з Палацу, вперше за багато місяців звільнившись жадання помсти, Назір випустив Кришну з Віллою і слуг, які не мали стосунку до зради, й попрямував зі своїми людьми на пошуки прихильників Гані.

— Гані вже давно збився на манівці, яар,— переклав мені Санджай Кумар слова Назіра з урду.— Він вважав, що Хадер з’їхав з глузду, що у нього нав’язлива ідея, задля здійснення якої він розтринькає всі гроші мафії, втратить владу і погубить всю справу. Він вважав, що Хадер приділяє дуже багато уваги афганській війні. І він знав, що Хадер планує акції в Шрі-Ланці та Нігерії. Абдул намагався відрадити Хадера від цих планів, але не зміг переконати його, і тоді почав здійснювати ці вбивства від Імені Сапни. Це він все організував.

— Він сам? — запитав я.

— Спочатку, звісно, вони придумали Сапну разом з Хадером, щоб змусити поліцію і уряд діяти в їхніх інтересах.

— Яким чином?

— Гані вирішив, що для цього потрібний загальний ворог, Сапна. Коли цей Сапна проголосив себе королем злодіїв і вбивць, почав закликати людей до революції і різати багатіїв по всьому місту, влада занепокоїлася. Було незрозуміло, хто стоїть за цим. Ми обіцяли допомогти їм виловити Сапну, але Гані хотів повернути це все проти самого Хадера.