Розділ «Частина V»

— З мене пляшка, Дідьє,— всміхнувсь я.

— Само собою,— відгукнувся він, і тут сходинки провалилися під нами, і ми полетіли на перший поверх.

Задихаючись і кашляючи в хмарі пилу та згари, я виліз із-під Дідьє і сів, притулившись спиною до стіни. Шия задерев’яніла й не оберталася, та й сухожилля було розтягнуте на руці. Все інше було наче ціле. Дідьє, що приземлився на мене, стогнав і глухо бурчав.

— Непогано політали,— сказав я.— В тебе все гаразд?

— Тепер я вже точно повернуся і застрелю її,— пробурмотів він.

Сміючись і накульгуючи, ми вибралися з руїн Палацу і ще довго не могли заспокоїтися, відмиваючись у ванній Дідьє і заліковуючи рани. Дідьє дав мені чисту сорочку і штани. У його гардеробі була сила-силенна модного і яскравого шмаття, що було дивно мені, адже він щовечора сидів у «Леопольді» в брудному і пожмаканому одязі. Він пояснив, що цей одяг був здебільшого залишений його коханцями, які так і не спромоглися забрати його. Я відразу пригадав, як Карла давала мені костюм свого колишнього коханця. Ми повернулися в «Леопольд», замовили попоїсти і випити. Дідьє розповідав про свої останні романтичні пригоди. В цей час у дверях ресторану з’явився Вікрам. Він побачив мене і відкрив обійми.

— Ліне!

— Вікраме!

Я підвівся, він налетів на мене й обняв. Тримаючи за плечі, він окинув мене критичним поглядом і спохмурнів, побачивши мою понівечену фізіономію.

— Ого! Хто тебе так обробив, старий? — запитав він. На нім був, як завжди, чорний костюм у ковбойському стилі, хоч і набагато скромніший, ніж раніше. Тут вочевидь попрацювала Летті, і результати виглядали дуже непогано, але я з задоволенням помітив, що капелюх, як і раніше, висить на шнурку в нього за спиною.

— Бачив би ти їх! — відгукнувсь я, кинувши погляд на Дідьє.

— Чому ж ти не повідомив мені, що повернувся?

— Я приїхав тільки сьогодні й повинен був залагодити деякі формальності. А як Летті?

— Квітне, яар,— життєрадісно відгукнувся він, сідаючи за наш столик.— Зайнялася цим мульти-чорт-медійним проектом разом з Карлою і її новим бойфрендом. Почали вони, треба сказати, обнадійливо.

Я подивився на Дідьє. Той індиферентно знизав плечима, знімаючи з себе відповідальність, і скорчив звірячу гримасу Вікраму.

— Ох, вибач, старий! — збентежено вигукнув Вікрам.— Я думав, ти знаєш. Гадав, Дідьє вже розповів тобі, яар...

— Карла повернулася до Бомбея,— пояснив Дідьє, втихомиривши Вікрама ще одним гнівним поглядом.— У неї з’явився новий друг — бойфренд, як сама вона каже. Його ім’я Ранджит, але він полюбляє, щоб його називали Джит.

— Непоганий хлопець, Ліне. Думаю, він тобі сподобається,— додав Вікрам, підбадьорливо усміхаючись.

— Ну знаєш, Вікраме...— скривився Дідьє.

— Все гаразд, друзі,— всміхнувся я їм обом і зробив знак офіціянтові, щоб він приніс нову пляшку. Коли вона була доставлена і ми розлили питво по чарках, я виголосив тост: