Розділ «Частина V»

— За Карлу! Нехай народиться у неї десять дочок, і нехай всі вони знайдуть гідних наречених.

— За Карлу! — приєдналися до тосту Дідьє з Вікрамом, і, цокнувшись, ми перехилили чарки.

Ми виголосили вже третій тост — за улюбленого песика Ранджита,— аж в ресторані раптом з’явився Махмуд Мелбаф, і з його очей на мене глянула війна в засніжених горах. Я підвівся назустріч йому.

— Що це з тобою сталося? — запитав він, дивлячись на мої свіжі порізи.

— Та так, дрібниці...— всміхнувсь я.

— Хто це зробив? — наполягав він.

— Деякі непорозуміння з прислужниками мадам Жу,— пояснив я, і він заспокоївся.— А ти з чим завітав?

— Назір сказав, що, найпевніше, ти будеш тут,— прошепотів він, стурбовано хмурячись.— Дуже добре, що я тебе знайшов. Назір звелів тобі передати, щоб ти декілька днів нікуди не ходив і нічим не займався. Розгорілася війна між угрупованнями. Боротьба за владу по смерті Хадера. Отже не відвідуй поки що ніяких місць, пов’язаний з нашим бізнесом. Це небезпечно.

— А чому так нагально?

— Зрадник Гані мертвий,— відповів Махмуд рівним тоном, але очі його дивилися жорстко і рішуче,— І його люди теж.

— Гані?!

— Так. У тебе є гроші?

— Так, звісно,— відповів я, думаючи про Абдула Гані: «Адже він з Пакистану. Напевно, в цьому вся справа. Очевидно, він був пов’язаний з пакистанською таємною поліцією. Авжеж, звісно. Це він зробив так, що нас мало не схопили в Карачі. Це про нього казав Халед у ніч перед боєм — про Абдула Гані, а не про Абдуллу».

— У тебе є надійне місце, де ти можеш пересидіти?

— Місце? Так, є.

— Це добре,— сказав він, щиро потискаючи мені руку.— Що ж, зустрінемося тут за три дні о першій, іншалла.

— Іншалла,— відповів я, і він вийшов, ступаючи гордо і упевнено, з високо піднятою головою.

Я сів за столик, намагаючись не дивитися в очі друзям, аж відчув, що страх у моїх очах ущух.

— Що сталося? — запитав Дідьє.

— Та так, нічого особливого,— збрехав я з удаваною байдужістю. І підняв чарку.— То на чому ми зупинилися?