Розділ «Частина V»

Коридор повсякчас петляв, у темноті я втратив орієнтацію і не знав, з якого боку фасад, а з якого — задня частина будівлі. Раптом галерея пішла угору, віконця зникли, і я відчув під ногами якісь сходинки. Навпомацки піднявшись ними, я уперся в двері. Вони були такі маленькі й акуратні, що могла би правити за вхід в іграшковий будинок. Я повернув клямку, дверцята відразу ж відчинилися, і я відсахнувся, засліплений яскравим світлом.

Це було горішнє приміщення. Світло просякало крізь ряд слухових вікон з кольоровими шибами, розташованих вище зовнішніх стін, які звужувалися догори, мов у каплиці. Вогонь сягнув горища, але майже не пошкодив його. Стіни потемніли, на них виднілися чорні смуги; підлога в деяких місцях прогоріла, видно було перекриття поміж поверхами, та окремі частини мансарди не потерпіли від пожежі. Підлога в тих місцях була застелена екзотичним килимом, меблі цілі й неушкоджені. А в кріслі, що нагадувало трон, сиділа мадам Жу. В її спотвореному гримасою обличчі було щось маніакальне.

Наблизившись до неї, я зрозумів, що той лютий погляд призначений не мені — не тямлячись від ненависті, вона втупилася у те, що лишилося в минулому, у якусь людину чи подію, що прикувала її увагу, наче ланцюг, що тримає на припоні дресированого ведмедя. Обличчя її укривав грубий пласт косметики — та машкара була така неприродна і так грубо намагалася ввести в оману кожного, хто бачив її, що здавалася не гротескною, а радше трагічною. Напомаджений рот був набагато ширший, ніж буває в людини, недбало підмальовані брови також були завеликі, нарум’янені щоки починалися над вилицями. З куточка рота стікала тонка цівка слини, що крапала їй на коліна. Від неї тхнуло міцним ромом, дух того пійла перемішаний був зі ще відразливішими запахами. Голову прикрашала перука в стилі «помпадур» з товстими чорними локонами. Вона перехнябилася, і видно було рідкі сиві коси. На ній був зелений шовковий китайський халат чонсам, що затуляв шию майже до самого підборіддя. Вона сиділа, поклавши схрещені ноги на ослінчику, що стояв перед нею. Взуті в м’які шовкові капці, вони були крихітні, як у дитини. Руки, такі ж безпорадні й невиразні, як і обвислий рот, лежали на колінах, ніби уламки, викинуті хвилею на пустельний берег.

Неможливо було визначити її вік і національність. Вона могла бути іспанкою, росіянкою, в ній могла текти індійська, китайська або навіть грецька кров. Карла мала рацію — колись вона була надзвичайно гарною, тією рідкісною красою, що знаходить свій вияв не в якихось певних рисах, а в їх сукупності, красою, що впадає в око, але хвилює серця і стає потворністю, якщо її не осявають зсередини Щирі почуття. Цієї миті вона не була вродливою — вона була потворною. І Дідьє мав рацію: вона була переможена і зламана. Вона пливла у темних глибинах, які незабаром повинні були поглинути її. Її розум закляк і не снував уже хитромудрих жорстоких задумів, у нім панувала порожнеча.

Вона не помічала мене, і я здивовано усвідомив, що замість люті й жадання помсти відчуваю сором. Мені було соромно, що я збирався звести нею порахунки. Та частина мене, яка хотіла... невже убити її?.. була схожа на мадам Жу. Дивлячись на неї, я зрозумів, що дивлюся на себе самого — такого, яким мені призначено стати, якщо я не позбудуся мстивості. І ще я зрозумів, що протягом перебування в Пакистані, повертаючись до життя, я хотів помститися не тільки їй, а й собі, своему почуттю провини за смерть Хадера. Я був його американцем, який повинен був гарантувати йому захист від ворогів. Мені здавалося, що якби я був з ним, коли він подався з кіньми в своє село, його, можливо, навіть не обстріляли б.

Зрозуміло, це була дурня і, як завжди буває з почуттям провини, не зовсім відповідала істині. Назір сказав мені, що поряд з Хадером знайшли декілька трупів у російській формі, з російською зброєю. Моя присутність, найпевніше, нічого б не змінила в тій ситуації. Вони убили б мене, а Хадера чекав би такий самий кінець, але те, що я відчув своєю душею, коли побачив його обліплене снігом мертве обличчя, не підлягало розумінню. Я відчував сором і не міг позбутися його. Це почуття провини і втрати потроху змінило мене, і тепер я усвідомив, що не буду помщатися. Я немовби наповнився світлом і почувся вільним — достатньо вільним, щоб пожаліти мадам Жу і навіть простити її. І тоді я почув крик.

Крик був пронизливим, мов свинячий вереск, у мене від нього аж серце здригнулося. Обернувшись, я побачив, що до мене мчить Раджан, слуга-євнух мадам Жу. Він налетів на мене і обхопив руками. Я втратив рівновагу, і ми, розбивши скло, звісилися зі слухового вікна. Я лежав на спині, наді мною було божевільне євнухове обличчя і карниз на тлі блакитного неба. На тім’ї й потилиці я відчував холодні струмочки крові, що бігла з ран від битого скла. Поки ми боролись на підвіконні, гострі осколки знай вилітали з рами, і я крутив головою, щоб вони не потрапили мені в очі. Вчепившись у мене мертвою хваткою, Раджан якось дивно сукав і човгав ногами, немов намагався бігти вперед. Я зрозумів, що він хоче виштовхнути мене з вікна, викинувшись разом зі мною. І це йому майже вдалося. Я відчув, що мої ноги відриваються від підлоги і я сповзаю під його натиском далі й далі.

Я зібрав усі свої сили і, схопившись за віконну раму, з відчайдушним гарчанням заштовхнув нас обох назад у приміщення. Раджан упав, але відразу ж із дивовижною спритністю схопився на ноги і знову кинувся на мене. Подітися мені було нікуди, ми знову зчепилися в смертельних обіймах. Він схопив мене за горло, я намагався дотягнутися лівою рукою до його ока. Нігті його були довгі й вигнуті, вони прорвали шкіру на моїй шиї. Скрикнувши від болю, я схопив лівою рукою його за вухо і, притягнувши його голову до себе, правою почав гамселити його по обличчю. Після шостого чи сьомого удару він вирвався від мене з наполовину відірваним вухом.

Відскочивши на крок, він стояв, хапаючи ротом повітря і втупившись у мене з ненавистю, яка не знає страху і не чує розумних доказів. Шкіра над одною з його поголених брів була розпанахана, кров заливала обличчя, з-під розірваної губи стирчав зламаний зуб. На голові теж були численні порізи, зроблені осколками скла. Одне око запливло кров’ю, ніс був зламаний. Нормальному чоловікові того було б доста — тільки не Раджанові.

З пронизливим диким вереском він знов кинувся на мене. Зробивши крок убік, я щосили вгатив його збоку по голові. Він почав падати, але схопився своєю пазуристою лапою за мою штанину і потягнув мене за собою. Видершись на мене, як краб, він знову вчепився мені в шию і плече.

Він був кощавий, але високий і дужий. Я так схуд, що ми з Раджаном були приблизно однакової вагової категорії. Я качався разом з ним по підлозі, але не міг скинути його. Голову він щільно притиснув до моїх грудей, щоб я не міг ударити його по обличчю. Я відчув у себе на шиї його зуби; його довгі гострі нігті знову глибоко уп’ялися мені в шкіру.

Я дотягся до свого ножа і, діставши його, увіткнув у стегно Раджана. Він завив від болю, звів голову, і я ударив його ножем у шию. Ніж увійшов наче в масло, розітнувши м’які тканини і зачепивши кістку. Раджан схопився за горло і відкотився до стіни. Він був переможений, у нього не залишилося сил боротися зі мною.

І тоді я почув крик.

Обернувшись, я побачив, як з дірки в підлозі на горище вилазить цілий і неушкоджений Раджан. Лиса голова, поголені брови, підведені очі і довгі нігті-пазурі, пофарбовані в зелений жаб’ячий колір. Швидко повернувши голову назад, я переконався, що Раджан, з яким я бився, як і раніше, лежить біля стіни. «Двійник! — подумав я, приголомшений.— Вони близнята. Чому ж мені ніхто не сказав про це?» Хрипко скрикнувши, другий Раджан кинувся на мене з ножем.

Він замахнувся тонким зігнутим лезом, як шаблею, збираючись увіткнути його мені в груди. Ухилившись, я підскочив до нього й ударив його своїм ножем згори вниз, розпанахавши плече і руку. Але й він діяв швидко, встигнувши завдати мені удару в руку нижче ліктя. З рани ринула кров; я почав шалено бити Раджана кулаком правої руки, одночасно орудуючи ножем, затиснутим у лівій. Аж тут хтось вгатив мене по потилиці. Швидко проскочивши повз другого Раджана, я обернувся і побачив першого в закривавленій сорочці, що прилипла до тіла, а в руках у нього був здоровезний дрючок. Голова моя ішла обертом від його удару, кров текла з ран на голові, на шиї, на плечі й на руці. Близнюки завили, збираючись кинутися на мене, і вперше я засумнівався у тому, що з цієї бійки мені пощастить вийти живим.

Виставивши вперед одну ногу і наставивши кулаки, я всміхнувся їм, подумавши: «Гаразд. Нехай буде, що буде». Вони кинулися на мене зі страшенним вереском. Раджан замахнувся своєю ломакою. Я затулився від нього лівою рукою, і удар поцілив у плече. У ту ж мить я заїхав лівим кулаком йому по фізіономії. Ноги його зігнулися, й він повалився на підлогу. Тим часом його брат замахнувся ножем, цілячи мені в обличчя. Я пригнувся, намагаючись ухилитися, і ніж зачепив мене трохи вище шиї. Я завдав йому у відповідь удару ножем в плече, загнавши його по самісіньке руків’я. Мені хотілося всадити ножа йому в груди, але й це поранення виявилося дуже ефективним — рука його відразу ж повисла, мов батіг, і він, вискнувши, в паніці відсахнувся від мене.

У мені спалахнув гнів. Довго накопичувався він у в’язницях, я поховав його в могилі мого самовладання, та він знай вирував, а тепер, скипівши, вихопився назовні. Кров, що бігла з моїх ран, була тим гнівом, що його продукувала моя свідомість. Ненависть наповнила моє тіло страшенною силою. Дивлячись на обох Раджанів і на ту дурнувату бабу в фотелі, я подумав: «Треба убити їх всіх». Я вхлинав повітря крізь стиснуті зуби і з гарчанням випускав його. «Я уб’ю їх усіх»,— пульсувало у моїх скронях.

І тут я почув, як хтось гукає мене, ніби відтягуючи від краю прірви, в яку кинувся Хабіб і багато інших людей.

— Ліне! Де ти, Ліне?

— Я тут, Дідьє,— крикнув я у відповідь,— на горищі! Ти зовсім поряд. Ти чуєш мене?