Розділ «Частина IV»

Перш ніж вийти на шосе, що веде до Кандагар, головна дорога з Чаману за тої пори перетинала притоку річки Дарі, проходила через Спін-Балдак, Дабраї й Мелкарез. Той шлях був завдовжки десь із двісті кілометрів: машиною можна було дістатися туди за декілька годин. Зрозуміло, наш маршрут пролягав не по шосе, автомобілем ми не могли скористатися. Ми їхали верхи, пробираючись через добру сотню гірських ущелин, і ця подорож зайняла понад місяць.

Першого ж дня ми влаштували привал під деревами. Багаж — те, що ми переправляли до Афганістану, а також наші особисті речі — склали на найближчому пасовищі й накрили овечими і козячими шкурами, щоб виглядав з висоти як гірська отара. Серед цих пакунків було прив’язано і декілька справжніх кіз. Коли вже геть смеркло, збуджений шепіт промайнув табором. Незабаром ми почули приглушений тупіт копит: то гнали наших коней — двадцять верхових і двадцять в’ючних. Вони були не такі високі, як ті, що на них я вчився їздити, і в моєму серці зажевріла надія, що з ними буде легко впоратися. Всі чоловіки подалися в’ючити коней. Я хотів був приєднатися до них, але мене погукали Назір і Ахмед Заде, що вели двох коней.

— Це мій,— оголосив Ахмед.— А он той — твій.

Назір вручив мені повіддя і перевірив попруги на тонкому афганському сідлі. Упевнившись, що все гаразд, він кивнув на знак згоди.

— Гарний кінь,— пробурчав він у своїй добродушній манері, немов перекочуючи камінчики в роті.

— Всі коні добрі,— відповів я, цитуючи його ж.— Та не всі люди добрі.

— Кінь чудовий,— погодився Ахмед, кинувши захоплений погляд на того, що призначався мені,— то була гніда кобила, широкогруда, з сильними, товстими і порівняно короткими ногами, жвавими і безстрашними очима.— Назір вибрав її для тебе. Він перший, кому вона впала в око, але не останній, тож дехто був розчарований. Він справжній поціновувач.

— За моїми підрахунками, нас тридцять душ, а верхових коней тут менше...— сказав я, поплескавши свого коня по шиї і намагаючись встановити з ним перший контакт.

— Так, дехто поїде верхи, а інші підуть пішки,— відповів Ахмед. Він поставив ліву ногу в стремено і легко сів на коня.— Будемо мінятися. З нами десять кіз, їх будуть гнати пастухи. Декотрих бійців ми втратимо дорогою. Коні — безцінний дар для тих людей Хадера, що під Кандагаром, хоча там радше згодилися б верблюди. Але у вузьких ущелинах найкраще їздити на віслюках. Та все ж коні — тварини особливо високого статусу. Гадаю, це Хадер звелів, щоб були коні, бо дуже важливо, як ми виглядатимемо в очах людей з диких кланів, які, можливо, захочуть убити нас і забрати нашу зброю і медикаменти. Коні піднімуть наш престиж і стануть пречудовим подарунком для людей Хадер Хана. Він планує віддати коней, коли ми повертатимемося назад з Кандагара. Отже частину шляху до Кандагара ми проїдемо верхи, а назад доведеться пройти пішки!

— Я не помилився — ти сказав, що ми втратимо частину людей? — запитав я спантеличено.

— Так! — засміявся він.— Дехто покине нас і повернеться в своє село. Але може статися і так, що хтось помре під час цієї подорожі. Але ми залишимося живі — ти і я, іншалла. У нас добрі коні — тож початок вдалий!

Ахмед уміло розвернув коня і під’їхав легким галопом до гурту вершників, що з’юрмилися навколо Хадербгая метрів за п’ятдесят від нас. Я поглянув на Назіра. Він кивнув мені, запрошуючи осідлати коня і підбадьорюючи мене легкою гримасою та бурмотінням молитви. Обоє ми чекали, що кінь мене скине. Назір навіть примружився, з огидою передчуваючи моє падіння. Поставивши ліву ногу в стремено, я відштовхнувся правою і стрибнув. У сідло я опустився важче, ніж розраховував, але кінь добре прийняв вершника і двічі нахилив голову, показуючи, що готовий рухатися. Назір розплющив одне око і виявив, що я цілком зручно влаштувався на новому коні. Він був такий щасливий, що аж засяяв од гордощів і всміхнувся мені, що бувало нечасто. Я смикнув за повіддя, Щоб повернути голову коня, і буцнув його каблуками. Реакція коня була спокійною, рухи — красивими, витонченими, гордовито-елегантними. Миттєво перейшовши на граційний легкий клус, він помчав до Хадербгая і його бійців.

Назір їхав разом з нами, трохи ззаду і ліворуч від мого коня. Я кинув погляд через плече: його очі були широко розплющені, виглядав він так само спантеличеним, як, напевно, і я. Кінь, утім, надавав мені цілком пристойному вигляду. «Все буде добре»,— шепотів я, і слова ці в моїй свідомості продиралися крізь густий туман марної надії, і я розумів що промовляю їх як заклинання. «Гордість буває перед упадком»,— так можна коротко передати сенс вислову з книги Приповістей Соломонових, 16:18.— «Перед загибіллю гордість буває, а перед упадком бундючність»[148]. Якщо він справді таке сказав, то це означає, що Соломон краще від мене знався на конях. Під’їхавши до Хадера, я осадив коня з таким виглядом, немов і справді розумів, що роблю в сідлі,— якщо мені судилося бодай колись це зрозуміти.

Хадер на пушту, урду і фарсі віддавав поточні розпорядження. Я перегнувся через сідло і запитав Ахмеда Заде:

— Де ущелина? Я не бачу її.

— Яка ущелина? — запитав він пошепки.

— Гірський прохід.

— Ти маєш на увазі Чаманську ущелину? — Ахмед був спантеличений моїм запитанням.— Вона за тридцять кілометрів од нас, лишилася вже позаду.

— Ні, мене цікавить, як ми потрапимо до Афганістану через ці гори? — запитав я, киваючи головою на прямовисні кам’яні кручі, що височіли за кілометр від нас, упираючись вершинами у нічне небо.

— Ми не підемо через гори,— відповів Ахмед, смикаючи повіддям,— ми підемо над ними.