Розділ «Частина IV»

— Так. І свідків було чимало. Це сталося в головному базарному ряду. Мій дядько, вельми впливовий чоловік, клопотався за мене перед владою, і зрештою мені дозволили повернутися до Кандагара. Як на лихо, родина убитого відмовилася прийняти від мого дядька викуп і відправила до Кандагара двох чоловіків, щоб розшукати мене. Отримавши попередження від дядька, я вирішив завдати удару першим і убив їх обох, застреливши зі старої дядькової рушниці.

На якийсь час він знов замовк, спрямувавши погляд собі під ноги. З далекого кінця табору долинали слабкі приглушені звуки музики. Центральний внутрішній двір, куди виходили вікна майже всіх кімнат, був більший, ніж у бомбейському домі Хадера, але не такий доглянутий. З сусідніх приміщень чутно було розмови, які уривалися вибухами сміху, а з кімнати, де жив Халед Ансарі,— клацання автомата Калашникова, яке ні з чим не можна переплутати: ось брязнув затвор, а тоді сухо цокнув запобіжник.

— Кровна ворожнеча, що розпочалася після цих смертей, занапастила обидві родини....— без видимих емоцій підвів підсумок сказаному Хадер. Вигляд у нього був похмурий: він говорив, і, здавалося, життєва снага непомітно витікає з його втупленого в підлогу погляду.— Двоє убитих з їхнього боку, один з нашого. Потім двоє у нас, один у них. Мій батько неодноразово намагався покласти край ворожнечі, але це було неможливо. Чоловіками ніби демон оволодів: кожен з них неначе збожеволів, охоплений жагою убивства. Я хотів покинути рідний край, оскільки став причиною цієї усобиці, але батько не відпускав мене, а я не міг йому суперечити. Ворожнеча і смерть не припинялися довгі роки. Я втратив двох братів та обох дядьків — батькових братів. Аж ось тяжко поранили батька, і я звелів родичам розпустити чутки, що мене вже немає на світі. Й покинув рідний дім. Через деякий час кривава усобиця припинилася, між двома сім’ями запанував мир. Але я тепер мертвий для моїх близьких: адже я присягнувся матері, що ніколи не повернуся додому.

Легкий вітерець, що цілий вечір віяв крізь вікно з металевими рамами, раптом дихнув на нас холодом. Я підвівся, щоб зачинити вікно, потім налляв води з глека, що стояв на тумбочці, і дав Хадерові. Він прошепотів молитву, випив воду і повернув мені склянку. Наллявши в неї води, я сів на ослоні і почав попивати її дрібними ковтками. Я мовчав, побоюючись, що як поставлю неправильне запитання чи зроблю недоречне зауваження, Хадер взагалі перестане зі мною розмовляти і покине кімнату. Він був спокійний, поводився невимушено, та сяйливі промінчики сміху щезли з його очей. Відвертість, із якою він розповідав про своє життя, була геть непритаманна йому, як по правді, вона стривожила мене. Він міг цілі години розмовляти зі мною про Коран, про життя пророка Магомета чи про наукове, раціональне обґрунтування своєї філософії моралі, але ніколи не розповідав мені чи й комусь іншому стільки про себе. Мовчання затягувалося. Я дивився на його худе виразне обличчя, намагаючись контролювати навіть звук свого подиху, щоб не потурбувати його.

Ми обидва були одягнені в стандартне афганське вбрання — довгу вільну сорочку і штани з широким поясом. Його одяг був світло-зеленого кольору, мій — біло-блакитного, обоє ми носили шкіряні сандалі замість домашніх капців. Хоча я був масивніший і ширший в грудях, у нас був однаковий зріст і однакова ширина плечей. Його коротко обстрижене волосся і борода були сріблясто-білі, мій короткий чуб — світлий. Шкіра моя засмагла настільки, що була того ж природного брунатного кольору, що й у Хадера. Нас можна було б узяти за батька і сина, якби не очі — в мене блакитно-сірі, у нього золотаві, мов річковий пісок.

— Як ви потрапили з Кандагара до Бомбея, в мафію? — нарешті запитав я, побоюючись, що він піде, якщо я мовчатиму.

Він обернувся до мене, обличчя його осяяла сліпуча усмішка: то була нова, м’яка, нелукава усмішка, якої я ніколи раніше не бачив, розмовляючи з ним.

— Покинувши рідну домівку в Кандагарі, я помандрував через Пакистан та Індію й опинився в Бомбеї. Як і мільйони інших, повторюю, мільйони інших людей, я сподівався нажити маєток в місті героїв індійських фільмів. Спочатку жив у нетрищах, таких, як оті, що біля Центру світової торгівлі й належать зараз мені. Щодня практикувався в хінді і швидко вивчив мову. За деякий час я помітив, що люди роблять гроші, купуючи квитки в кіно на популярні картини і потім з вигодою їх продаючи, коли кінотеатри вивішують оголошення: «Всі квитки продані». Я вирішив витратити свої невеличкі заощадження і купив квитки на популярний фільм. У кінотеатрі оголосили, що квитки скінчилися, і я продав свої з великим зиском.

— Зняття скальпів за допомогою квитків,— сказав я.— Так ми це називаємо. Це серйозний бізнес на чорному ринку під час найпопулярніших в моїй країні футбольних матчів.

— Так. Я отримав гарний прибуток у перший тиждень роботи. Почав уже думати про переїзд у пристойну квартиру, про гарний одяг, навіть про машину. Аж одного разу увечері стою з квитками біля кінотеатру, і тут до мене підходять два здоровезні драби, показують зброю кинджал і різницький ніж — і вимагають, щоб я йшов з ними.

— Місцеві бандити — гунди,— засміявсь я.

— Так, гунди,— повторив він за мною, теж сміючись.

Усім, хто знав дона Абделя Хадер Хана, повелителя злочинного світу Бомбея, було смішно уявити його боязким вісімнадцятирічним хлопчаком, якого пхають перед собою два вуличні зарізяки.

— Вони відвели мене до Чота Гулаба, Маленької Ружі. Він отримав таке прізвисько за близну від кулі, яка пройшла через його обличчя, зламавши велику частину зубів і залишивши шрам, який, стискаючись, нагадував троянду. У той час він контролював усю цю територію і хотів поглянути на зухвалого хлопчака, що вторгся в його володіння, перш ніж віддати наказ, щоб його забили до смерті. Він аж не тямився від люті. «Як ти смієш продавати квитки на моїй території? — запитав він на суміші хінді й англійської; то була погана англійщина, та він хотів залякати мене, хотів, щоб у мене склалося враження, ніби я стою перед судом.— Знаєш, скільки людей я повбивав і скільки втратив у цій війні, аж здобув контроль за чорним ринком квитків у всіх кінотеатрах цієї частини міста?» Мушу зізнатися, я перелякався: жити мені лишилося якихось декілька хвилин. Тому відкинув обачність і бездоганною англійською сказав йому: «Тоді тобі доведеться усунути ще одну перешкоду, Гулабджі, тому що у мене немає іншого способу заробити гроші, як немає і сім’ї — тож мені нічого втрачати. Якщо, звісно, у тебе не знайдеться роботи для відданого і меткого хлопчини». Він голосно зареготався, сказав, що я молодець, і запитав, де я навчився так добре говорити по-англійськи. Коли ж я розповів йому свою історію, він запропонував мені роботу. Потім, широко роззявивши рота, показав свої вибиті зуби і золоті протези на їхньому місці. Заглянути в рота Чота Гулабу вважалося великою честю, декотрі гунди навіть позаздрили мені за те, що я удостоївся такого близького знайомства з цим знаменитим ротом, та ще й під час першої зустрічі. Гулабу я сподобався і став для нього майже як син, але після тієї зустрічі у мене з’явилися вороги. Я став бійцем — кулаками й ножем, сокирою і молотком зміцнював владу Чота Гулаба на його території. То була неспокійна пора, мафіозної ради ще не було, битися доводилося і вдень, і вночі. А тут ще й незлюбив мене один Гулабів поплічник. Образившись за те, що я в таких близьких стосунках із ватажком, він зчинив зі мною бійку. І я убив його. Тоді на мене напав його найкращий друг. Довелося убити і його. А потім я убив чоловіка за наказом Чота Гулаба. І ще, і ще одного.

Він замовк, втупившись у підлогу. Потім сказав:

І ще одного.

Він повторював цю фразу в тиші, що згущувалася навколо нас, і мені здавалося, що він вдавлює ці слова в мої палаючі очі.

— І ще одного.

Я спостерігав, як він пробирається крізь завали свого минулого, його очі виблискували, аж ось він повернувся до теперішності й сказав:

— Пізно. Послухай, я хочу зробити тобі подарунок.