Розділ «Частина IV»

Поповнення запасів було украй важливим. Військове спорядження, запасні частини, деталі верстатів і медикаменти, що їх ми везли з собою, мали пріоритетне значення і залишали мало місця для іншого вантажу, тож у нас було небагато фуражу для коней — не більше дводенного раціону,— а продовольства для людей і геть не було. Кожен мав флягу з водою для себе і для коней, але всі розуміли, що це недоторканний запас, який слід витрачати дуже ощадливо. Нерідко бувало, що ми випивали не більше склянки води за день і з’їдали маленький шматочок коржика. Вирушаючи в цю мандрівку, я вважав себе вегетаріанцем і завжди дотримувався фруктово-овочевої дієти, коли мав таку можливість. За три тижні походу, попотягавши коня через гори і холодні, як лід, річки, я так зголоднів, що неначе той вовк накинувся на запропоноване розбійниками напівпропечене м’ясо ягнят і кіз, віддираючи його зубами від кісток.

Круті гірські схили в цій місцевості були безплідні, все живе змели пронизливі зимові вітри, та долини яскріли смарагдовою зеленню. Там росли червоні зірчасті квіти, можна було зустріти й квіття з небесно-блакитними головками-помпонами. Росли низькі кущі з крихітними жовтими листочками — їх полюбляли наші кози — і різне гірське зілля, увінчане пишними шапками,— його поїдали коні. Багато скель поросло зеленим, як плоди лайма, мохом або блідими лишайниками. Після нескінченного каміння, що скидалося на сірі крокодилячі спини, ці прегарні зелені моріжки виглядали набагато ефектніше, ніж це було б на рівнині. Ми жваво реагували на кожен новий схил, укритий м’яким килимом, на рясний верес, що росте пучками,— нас тішив кожен вияв життя. Напевно, це було підсвідомою реакцією на зелений колір. Наші бійці, люди жорстокі й брутальні, брели біля своїх коней і раз у раз нахилялися, зриваючи квіти і збираючи їх у букетики,— їм хотілося просто відчути цю красу в своїх грубих мозолястих руках.

Мій статус американця допоміг нам під час переговорів з місцевими розбійниками, та коли нас зупинили утретє (і востаннє, до речі), нам довелося затриматися аж на тиждень. Намагаючись поминути маленьке село Абдул-Хамід, наш провідник Хабіб завів нас у невелику, але глибоку ущелину, достатньо широку, щоб проїхало троє чи й четверо вершників. З обох боків каньйону височіли круті скелі, які тягнулися майже на кілометр, після чого розступалися, відкриваючи довгу широку долину. То було ідеальне місце для засідки, тож Хадер їхав на чолі нашої колони з розгорненим біло-зеленим прапором.

Виклик був, проте, кинутий нам тоді, коли ми проїхали ущелиною вже метрів зі сто. Звідкись зверху пролунало страшне завивання — голоси чоловіків, що імітують пронизливий жіночий вереск, а з круч полетіло каміння — перед нами стався невеликий обвал. Ми обернулися й побачили, що загін місцевого племені зайняв позицію позаду нас, наставивши нам у спини зброю всіх видів. Допіру пролунав той галас, ми відразу ж зупинилися. Хадер поволі проїхав ще з двісті метрів, а потім зупинився, прямо сидячи в сідлі. Штандарт тріпотів на сильному холодному вітрі.

Секунди тяглися й тяглися, аж в ущелині з’явився самотній вершник, що помалу наближався до Хадера. Хоч в Афганістані розводять переважно бактріанів, тобто двогорбих верблюдів, той чоловік сидів на великому одногорбому арабському верблюдові — цей вид популярний серед погоничів верблюдів у надзвичайно холодних умовах північної частини країни, населеної таджиками. У нього була кудлата голова, густе хутро на шиї, довгі ноги. Вершник був худий і високий, та ще й здавався років на десять старшим од Хадера. Вбраний він був у довгу білу сорочку поверх білих афганських штанів і чорний саржевий халат без рукавів, що сягав колін. Білосніжний пишний тюрбан був намотаний у нього на голові. Сива акуратно підстрижена борода відкривала рот і верхню губу, спускаючись з підборіддя на груди.

Мої бомбейські друзі вважали такий тип бороди ваххабітським. Ваххабітами називали ортодоксальних мусульман Саудівської Аравії, що підстригали бороду на такий кшталт, бо вважалося, що такою носив її і Пророк. Ми зрозуміли, що незнайомець — впливовий чоловік, можливо, представник світської влади. Надто ж впадала в око його довга старовинна рушниця, яку він тримав вертикально,— заряджалася вона з дула, а її приклад оздоблений був чудернацькими металевими візерунками та відшліфованими до блиску мідними і срібними монетами.

Чоловік під’їхав до Хадербгая і зупинився. Він тримався владно, видно було, що він звик до загальної пошани. Як по правді, то це був один з тих небагатьох відомих мені людей, шанованих так само, як і Абдель Хадер Хан, людей, що викликали захват і повагу своєю гордовитою поставою, яка свідчила про те, що вони повністю реалізували себе в житті.

Після тривалої дискусії Хадербгай вправно розвернув свого коня в наш бік.

— Містере Джоне! — звернувся він до мене по-англійському, називаючи ім’я, що стояло в моєму фальшивому американському паспорті.— Підійдіть сюди, будь ласка.

Я легенько ударив коня каблуками. Очі всіх людей були спрямовані на мене, я це чітко усвідомлював, і за цих декілька довгих секунд в моїй уяві виникла картина: кінь скидає мене на землю до ніг Хадера. Проте кобила прогарцювала крізь колону і зупинилася поряд з Хадером.

— Це Хаджі Мохаммед,— оголосив Хадер, роблячи широкий жест рукою.— Він тут хан, вождь всіх місцевих жителів, кланів і родин.

— Салам алейкум,— сказав я, тримаючи руку у серця на знак пошани.

Вважаючи мене невірним, вождь не відповів. Пророк Магомет закликав своїх послідовників відповідати на мирне вітання єдиновірця ще ввічливіше. Тому почувши «Салам алейкум» — «Мир тобі!»,— слід відповідати хоч би: «Ва алейкум салам ва рахматулла» — «І тобі мир і милість Аллаха!» Натомість старий, дивлячись на мене згори вниз, поставив неприємне запитання:

— Коли ви пришлете нам «Стингери», щоб ми могли воювати?

Це запитання мені, американцеві, ставив кожен афганець з тієї миті, як ми опинилися в їхній країні. Хадербгай переклав мені, хоча я зрозумів його слова, а відповідь у мене була готова заздалегідь.

— Це незабаром станеться, якщо така буде воля Аллаха, а небо буде так само вільне, як гори.

Відповідь була вдалою і задовольнила Хаджі Мохаммеда, але запитання було набагато краще і заслуговувало кращої відповіді, ніж моя обнадійлива брехня. Афганці від Мазар-і-Шаріфа до Кандагара знали: якби американці забезпечили їх ракетами «Стингер» на початку війни, муджагіди змогли б вигнати загарбників за декілька місяців. «Стингери» означали, що ненависні, смертельно ефективні російські вертольоти можна було б знищуватися із землі — вони могли б збивати навіть грізні винищувачі МИГ. Без переваги в повітрі росіянам і їхнім афганським ставленикам довелося б вести наземну війну проти сил опору, а таку війну вони ніколи б не виграли.

Циніки серед афганців вважали, що американці відмовлялися поставляти «Стингери» в перші сім років цього збройного конфлікту, бо хотіли, щоб росіяни взяли верх на якомусь етапі афганської війни, але при цьому зарвалися б і виснажили свої сили. А коли прибудуть «Стингери», росіяни зазнають поразки, яка коштуватиме їм такої кількості людей і ресурсів, що вся Радянська імперія просто завалиться.

Мали рацію циніки чи ні, але смертельна гра розвивалася саме за таким сценарієм. Потому як ми приїхали до Афганістану, «Стингери» нарешті пішли в хід і таки справді змінили ситуацію на війні. Росіяни були настільки послаблені цією війною, тим опором, який чинили сільські жителі, що їх велетенська імперія розпалася. Все так і сталося, але коштувало воно мільйона афганських життів. Третина населення була змушена покинути свою країну — цю ціну теж довелося заплатити. То було одне з наймасовіших переселень в історії людства: три з половиною мільйони втікачів прийшли до Пешавара Хайберською ущелиною, ще з мільйон людей утекло до Ірану, Індії й мусульманських республік Радянського Союзу. Жертвами цієї війни були п’ятдесят тисяч чоловіків, жінок і дітей, які стали каліками, підірвавшись на мінах. Ціною цієї війни стали серце і душа Афганістану.

А я, злочинець, що працює на боса мафії, став для них уособленням американця, дивився цим людям в очі і брехав про зброю, яку не міг їм дати.