Розділ «Частина IV»

Хаджі Мохаммеду настільки сподобалася моя відповідь, що він запросив нас — Хадера, Назіра і мене — в своє село на весілля молодшого сина. Не бажаючи образити відмовою старого вождя, Хадер погодився, щиро зворушений цим великодушним запрошенням. Проте говорили і про данину: Хаджі Мохаммед зажадав чималого хабара, а на додачу до нього захотів ще й отримати Хадерового коня.

Наша колона отаборилася в долині з пасовищем і прісною водою. Вимушена перерва в марші дозволила почистити коней, дати їм відпочинок. Вантаж заховали в надійній печері, а тварин розсідлали і пустили пастися на луках. Ми готувалися до бенкету: з села нам принесли чотири печені вівці, індійського рису і зеленого чаю — все на знак вдячності за нашу участь в джигаді. Потому як ми сплатили данину і ділова частина скінчилася, старійшини села Хаджі Мохаммеда, як і всі інші вожді афганських кланів, зустрінуті нами під час нашої експедиції, визнали нас борцями за загальну справу і запропонували допомогу. Коли ми — Хадер, Назір і я — ішли від нашого тимчасового табору до села — хела,— скрізь лунав сміх і пісні. І вперше за двадцять три дні подорожі ми відчули, як нам аж полегшало на душі.

У селі святкування було у повному розпалі. Зустріч з нашим загоном обійшлася без крові, до того ж селяни здобули з того чималий зиск, тож скрізь панувало пожвавлення — люди готувалися до весілля. Дорогою Хадер пояснював нам складні ритуали афганської процедури вступу в шлюб. Були вже здійснені церемоніальні візити сімей жениха і нареченої один до одного. Щоразу при цьому відбувався обмін невеликими подарунками — носовичками або ласощами, педантично виконувалися всі належні церемонії. До посагу нареченої входили гаптовані тканини, імпортні шовки, парфуми і коштовності, виставлені на загальний огляд. Потім усе це передавалося на збереження родині нареченого. Звичай передбачав також таємний візит нареченого до майбутньої нареченої: він розмовляв з нею і вручав особисті подарунки. Відповідно до звичаю суворо заборонялося, щоб під час цих відвідин хто-небудь з чоловіків із родини відданиці бачив нареченого, але мати дівчини повинна була йому допомагати. Хадер запевнив мене, що мати присутня при першій зустрічі закоханої пари й виступає в ролі дуеньї. Коли все це виконано, наречені готові до кульмінації — шлюбної церемонії, яка призначається за три дні.

Хадер знайомив мене з найдрібнішими деталями ритуалів, мені здалося навіть, що в його зазвичай м’якій, вчительській манері з’явилася якась настирливість. І я подумав — мені здається, той здогад був правильний,— що він мовби наново знайомиться зі звичаями свого народу після довгих п’яти десятиліть вигнання. Він відживляв у пам’яті сцени і свята своєї юності, йому треба було упевнитися самому, що він, як і раніше, афганець душею і серцем. Його уроки продовжувалися і в наступні дні, ставився він до них з колишньою серйозністю, і врешті-решт я усвідомив, що всі ці довгі історії й пояснення потрібні більше мені, ніж йому. Він виклав мені інтенсивний курс культури країни, в якій я, можливо, буду убитий і де моє тіло може знайти вічний спокій. Він осмислював той відрізок життя, коли я був поряд з ним, і мою можливу смерть у єдиний відомий йому спосіб. І розуміючи це без зайвих слів, я уважно слухав його, намагаючись дізнатися якомога більше.

Тими днями потік родичів, друзів та гостей в село Хаджі не припинявся. У селі були чотири величезні будівлі, складені з намулу й оточені високими мурами. Ці оселі призначалися тільки для чоловіків і називалися кала. Приміщення для жінок, що іменувалися тим же словом, ховалися за ще вищими мурами. У чоловічому таборі ми спали на підлозі і самі собі готували їжу. У будинку, де поселилися Хадер, Назір і я, людей і без того вистачало, та коли з віддалених сіл прибуло ще гостей, нам довелося потіснитися. Ми спали покотом на долівці, й голова кожного з нас лежала біля ніг сусіда. Існує теорія, що хропіння уві сні є підсвідомим захисним рефлексом — застережливим звуком, що відлякував від входу в печеру хижаків, коли наші предки в епоху раннього палеоліту укладалися на нічліг. Ці афганські кочівники, погоничі верблюдів, вівчарі, селяни і муджагіди підтверджували цю теорію: їхнє громове хропіння було таке люте й несамовите, що перетворило б зграю ненажерних левів на переляканих мишей і змусило б щодуху втікати звідціля.

Вдень ті чоловіки готували для призначеного на п’ятницю весілля складні страви, до складу яких входили йогурти з пахучими приправами, гострі сири з овечого й козячого молока, вівсяники, фініки, горіхи і дикий мед, печиво на маслі з козячого молока і, звісно ж, курятина і плов. Я бачив, як витягли на відкрите місце точило, що приводиться в рух ногами, і як наречений цілу годину згаяв, щоб зробити гострим як бритва великого і препишно оздобленого кинджала. Батько нареченої скептично стежив за цими зусиллями. Переконавшись, що ця зброя таки може завдати смертельної рани, він з похмурим виглядом прийняв його в дар від юнака.

— Наречений щойно нагострив ножа, яким тесть учитиме його розуму, якщо він буде недобре поводитися з дружиною,— пояснив мені Хадер.

— Нічогенький звичай! — задумливо сказав я.

— Це не звичай,— поправив мене Хадер зі сміхом.— Ця ідея належить батькові нареченої. Ніколи раніше не чув про таке. Але якщо спрацює, може стати звичаєм.

Щодня чоловіки, крім всього іншого, репетирували обрядові гуртові танці разом з музикантами і співаками, запрошеними, щоб гідно відбути публічне святкування. Танці дозволили мені познайомитися з новою, геть не відомою мені стороною натури Назіра. Коли всі почали танцювати, він охоче приєднався до гурту, і я здивувався: мій куций кривоногий друг з неоковирними руками, що виступали з його плечей, немов грубі дубові гілляки, виявився таким добрим танцівником, що всі аж нетямилися від захвату! У танці виражалося все внутрішнє життя цього чоловіка, всі його творчі і душевні властивості. А це обличчя! Я вже якось казав, що ніколи не бачив такої похмурої людини, але в танці обличчя його розгладжувалося і сяяло такою щирістю та безпосередністю, що я насилу стримував сльози.

— Розкажи мені ще раз,— зажадав Абдель Хадер Хан з лукавою усмішкою в очах. Він спостерігав за танцюристами, зручно розташувавшись в тіні біля стіни.

Я засміявся, а коли обернувся до нього, він теж засміявся.

— Ну ж бо,— наполягав він.— Потіш мене.

— Але я повторював це вже разів двадцять. Можливо, краще відповісте на моє питання?

— Розкажи ще раз, і я відповім на твоє питання.

— Добре. Значить, так. Всесвіт виник близько п’ятнадцяти мільярдів років назад і був спершу простий, але поступово ускладнювався. Це рух від простого до складного, вплетений у тканину, з якої витканий Всесвіт, і називається тенденцією до ускладнення. Ми всі — продукти цього ускладнення, як і птахи, бджоли, дерева, зірки і галактики. І якщо навіть нам призначено бути знищеними космічним вибухом в результаті зіткнення з астероїдом абощо, виникне якесь інше виявлення нашого рівня складності — адже саме це творить Всесвіт. І так, мабуть, і далі буде у Всесвіті. Чи можу я робити такі далекосяжні висновки?

Я замовк, але не отримавши відповіді, продовжив свої міркування.

— Гаразд, остаточна складність — місце, де сходяться всі окремі складнощі,— це те, або той, кого ми можемо назвати Богом. І все, що сприяє цьому руху до Бога, посилює і прискорює його,— добре. Все, що йому перешкоджає, заважає, уповільнює його,— погано. І якщо ми хочемо знати, що добре, а що погано, скажімо, війна, або вбивство, або контрабанда зброї для повстанців, ми ставимо питання: «Що станеться, якщо всі робитимуть це?», «Чи допоможе це нам тут, в цьому маленькому куточку Всесвіту, потрапити туди, до Бога, чи перешкодить?» І тоді ми отримаємо досить чітке уявлення, добре це чи погано. А що ще важливіше: ми знаємо, чому це добре або погано. Ну, як це все звучить?

— Дуже добре,— сказав він, не дивлячись на мене.

Поки я робив короткий огляд його космологічної моделі, він кивав головою, заплющивши очі і стиснувши губи в якійсь немовби усмішці. Коли я закінчив, він обернувся до мене і всміхнувся по-справжньому: очі його сяяли радістю.