Розділ «Частина IV»

— Над... ними?..

— Оиi[149].

— Сьогодні увечері?

— Оиі.

— У темряві?

— Оиі,— серйозно повторив він.— Жодних проблем. Хабіб, fou[150], цей божевільний, знає дорогу. Він проведе нас.

— Добре, що ти мені це сказав. Мушу зізнатися, я дуже хвилювався, та зараз почуваюся впевненіше.

Його білі зуби блиснули в усмішці, а потім Халед подав сигнал, і ми рушили, поволі шикуючись в колону, що розтягнулася на добру сотню метрів. Десять душ ішло пішки, двадцять — їхали верхи, п’ятнадцять коней везли вантаж, а за ними йшло стадо з десяти кіз. Мене страшенно засмутило те, що Назір опинився в числі піших-пішаниць. Було щось безглузде, неприродне в тому, що такий чудовий вершник йде пішки, а я їду на коні. Я дивився, як він простує попереду мене, ритмічно переставляючи свої товсті кривуваті ноги, і присягнувся, що на першому ж привалі спробую переконати його помінятися зі мною місцями і сісти на коня. Мені таки вдалося це зробити, але Назір сів у сідло неохоче. Супився і сердито поглядав на мене. Його гумор покращав аж тоді, коли ми знову помінялися місцями, і він знову став дивитися на мене знизу вгору, прямуючи кам’янистою стежиною.

Звісно ж, у горах конем не їдеш — його пхаєш і тягнеш, а часом навіть переносиш через гребінь гори. У міру наближення до підніжжя прямовисних скель, з яких складався Чаманський хребет,— він відокремлював Афганістан від Пакистану,— ставало ясно, що в тих скелях є прогалини, проходи і стежки, які йдуть по горах. Те, що здавалося гладенькими стінами з голого каменю, зблизька виявлялося хвилястими улоговинами і ярусними міжгір’ями. Уздовж гірських схилів йшли кам’янисті виступи, видніла вкрита вапняною корою безплідна земля. Місцями ці виступи були такі широкі та пласкі, що здавалося, ніби це збудовані людьми шляхи. В інших місцях вони були нерівні й вузькі, тож кожен крок необхідно було робити украй обережно, з трепетом і побоюванням. І все воно відбувалося у цілковитій темряві: люди спотикалися, ковзали, тягнули і штовхали коней.

Наш гурт був невеликий, якщо згадати ті різношерсті велелюдні каравани, які простували колись уздовж Шовкового шляху, що сполучав Туреччину з Китаєм та Індією, але зараз, під час війни, наш гурт був вельми помітним. Ми повсякчас боялися, що нас побачать з повітря. Хадербгай встановив затемнення: ніяких цигарок, ліхтарів чи ламп у дорозі. Першої ночі нам світив молодий місяць, та часом стежка заводила нас у такі ущелини, що там навіть руки своєї не можна було розгледіти, так було темно. Наша колона поволі простувала краєм кам’яної кручі: люди, коні, кози тулилися до каміння, налітаючи одне на одного.

І раптом я почув низьке тужливе завивання, що стрімко наростало. Правою рукою я тримав повода, на ліву був намотаний хвіст коня, що йшов попереду. Моє лице майже торкалося гранітної стіни, стежка під ногами була завширшки з півметра. Звук ставав дедалі пронизливішим і гучнішим, аж два коня, охоплені інстинктивним страхом, зірвалися дибки і почали бити копитами. Потім виття переросло в оглушливий рев, що прокотився горами і скінчився сатанинським криком просто у нас над головами.

Кінь поперед мене брикнув і вирвав свій хвіст з моєї руки. Намагаючись утримати його, я втратив рівновагу і впав навколішки, подряпавши лице об кам’яну стіну. Мій кінь теж перелякався і хотів тікати, тож наосліп кинувся вперед. Я ще утримував поводи і скористався ними, щоб звестися на ноги, але кінь штовхнув мене головою, і я відчув, що падаю в прірву. Мені стало страшно: я завис у порожнечі, тримаючись за повід, якого міцно стискав у руці.

Розгойдуючись у вільному просторі над чорною безоднею, я відчував, що помалу, міліметр по міліметру, сповзаю вниз, пальці мої з рипінням ковзали сирицевим поводом, і я мав ось-ось полетіти у прірву. Зверху, на стежці, кричали люди. Вони намагалися заспокоїти худобу, гукали друзів. Чулося іржання і хропіння коней, в повітрі стояв запах сечі, кінських кізяків і поту смертельно переляканих людей. А ще я чув, як там, нагорі, відчайдушно човгає копитами мій кінь — він чимдуж намагався утриматися на стежині. І раптом я зрозумів: хоч кінь і сильний, та моєї ваги досить, щоб він не втримався на вузькій стежині й полетів услід за мною.

Намацавши у непроглядній пітьмі повід лівою рукою, я почав підтягатися до виступу, а потім учепився кінчиками пальців за край кам’янистої стежки, але, зойкнувши, знову зірвався у прірву. І знову повід утримав мене, і я завис над прірвою. Становище моє було відчайдушне. Кінь перелякано тряс опущеною головою — він розумів, що треба скинути вудила, вуздечку і збрую, а я знав, що він ось-ось це зробить. Загарчавши крізь зціплені зуби, я знов підтягнувся до виступу. Видершись на нього і ставши навколішки, я почав роззявленим ротом хапати повітря, аж раптом, покоряючись інтуїції, яка приходить на допомогу в найжахливішу мить, упорскуючи в організм порцію адреналіну, схопився на ноги і сахнувся праворуч. І тієї ж миті кінь, що був позаду, шалено брикнув ногою. Якби я лишився на місці, він угатив би мене копитом у скроню, і на цьому моя війна закінчилася б. Рефлекс, що спонукав мене відстрибнути, врятував мені життя: удар припав у бік і в стегно, і я відлетів до стіни, де притулився мій кінь. Я обняв його за шию, щоб заспокоїти себе, і дати опору своїй нозі й забитому стегну. Завмерши отак, я почув човгання кроків і відчув, як чиїсь руки зісковзнули зі стіни мені на спину.

— Ліне? Це ти? — запитав у темряві Халед Ансарі.

— Халед! Так! З тобою все гаразд?

— Звісно. Винищувачі, щоб їм!.. Дві штуки. Якраз у нас над головою, не вище ніж за сотню футів. Прокляття! Саме пройшли звуковий бар’єр. Ну і ревисько!

— Це росіяни?

— Не думаю. Навряд чи вони літають так близько до кордону. Швидше за все, пакистанські винищувачі чи радше американські літаки з пакистанськими льотчиками, що вдираються в повітряний простір Афганістану, щоб росіяни не дрімали. Вони літають не дуже далеко. Російські пілоти дуже добрі. Паки прагнуть не відставати від них, ось і літають тут. Ти упевнений, що з тобою все гаразд?

— Так, звісно,— збрехав я.— Мені стане набагато краще, коли ми виберемося з цієї клятої пітьми. Можеш називати мене слабаком, що наклав у штани, але я вважаю, що потрібно бачити стежку під ногами, коли намагаєшся вести коня над прірвою на висоті десятого поверху.