Розділ «Частина IV»

Він узяв замшевий згорток і витягнув з нього пістолет в кобурі для носіння на боці, декілька обойм до нього, коробку з патронами і ще одну металеву скриню. Відкинувши віко, він дістав набір для чищення зброї, що складався з мастила, графітового порошку, крихітних пилок щіточок і короткого шнура для прочищення цівки.

— Це АПС, автоматичний пістолет Стєчкіна,— сказав він, беручи в руки зброю і виймаючи обойму. Перевіривши, чи немає патрона в стволі, він подав пістолет мені.— Російське виробництво. Якщо доведеться воювати з росіянами, зможеш знайти силу-силенну боєприпасів на їхніх трупах. Зброя дев’ятимілімстрового калібру з магазином на двадцять патронів. Можна стріляти одиночними пострілами, можна чергами. Не найкращий це пістолет, проте надійний. Там, куди ми їдемо, єдина легка зброя з великою кількістю патронів — «Калашников». Я хочу, щоб відсьогодні ти носив з собою пістолет і завжди виставляв його напоказ: хоч їси, хоч спиш, хоч умиваєшся — він завжди повинен бути в тебе при боці. Хочу, щоб усі, хто піде з нами і хто нас побачить, знали, що він з тобою. Ти мене зрозумів?

— Так,— відповів я, дивлячись на пістолет у моїй руці.

— Я вже говорив тобі, що за голову будь-якого іноземця, який допомагає муджагідам, призначається певна сума. Хочу, щоб кожен, хто, можливо, пригадає про цю нагороду і захоче отримати її в обмін на твою голову, подумав би і про те, що в тебе з собою «стєчкін». Знаєш, як чистити автоматичний пістолет?

— Ні.

— Не страшно. Я покажу тобі, як це робиться. Ти повинен спробувати заснути. Ми вирушаємо до Афганістану завтра удосвіта, о п’ятій ранку. Очікування скінчилося. Настала наша пора.

Хадербгай показав мені, як чистити пістолет Стєчкіна. Це виявилося складнішим, ніж я думав: йому було потрібно добру годину, щоб ознайомити мене з тим, як обходитися з пістолетом, як доглядати і лагодити його. І досі пригадую, як хвилювавсь я тоді: ті, кому доводилося в житті мати діло зі зброєю, знають, про що ідеться,— я був п’яним від насолоди.

Без сорому зізнаюся, що цей Хадерів урок про поводження з автоматичним пістолетом Стєчкіна приніс мені більше втіхи, ніж ті сотні годин, які ми згаяли з ним на балачки про філософію. І ніколи не були ми такі близькі, як тієї ночі, коли, схилившись над моєю ковдрою, розбирали і збирали цю смертоносну зброю.

Коли він пішов, я вимкнув світло і приліг на ліжко, але заснути не зміг. Мій мозок в темноті, що наступила, був збуджений, немов від дії кофеїну. Спочатку я думав про те, що розповів Хадер. Я ніби опинився в іншому часі, уявляв Хадера молодим, дужим і небезпечним юнаком, бойовиком з мафії Чота Гулаба, гангстера з маленьким шрамом у формі троянди на щоці. Я знав і інші фрагменти історії Хадера — від бандитів, що працювали на нього в Бомбеї. Вони розповідали мені про те, як Хадербгай узяв маленьку імперію Гулаба під свій контроль, потому як цього гангстера зі шрамом убили поряд з одним з його кінотеатрів. Вони розповідали про гангстерські війни, що спалахнули в місті, говорили про мужність Хадера і його безоглядність у боротьбі з ворогом. Я знав також, що Хадер був одним із засновників мафіозної ради, яка відновила мир, поділивши території і здобич.

Лежачи в темноті і вдихаючи запахи пістолета і мастила (пахло навоскованою підлогою і вогкою білизною), я думав про те, чому Хадербгай іде на війну. Йому зовсім не обов’язково було це робити: є сотні інших людей, таких як оце я, готових померти замість нього. Пригадав його дивну променисту усмішку, коли він розповідав про свою першу зустріч з Чота Гулабом. Запам’яталося мені, якими швидкими і жвавими були його рухи, коли він показував, як чистити пістолет і користуватися ним. І я подумав: «Можливо, він ризикує життям разом з нами просто тому, що сумує за бурхливими днями своєї юності». Ця думка хвилювала мене: мені здавалося, вона таки правильна. Проте ще дужче хвилював мене інший мотив його вчинку: те, що він обрав слушну пору для того, щоб покласти край своєму вигнанню і відвідати рідний дім і сім’ю. Я не міг забути того, що кривава ворожнеча, яка забрала так багато життів і вигнала його з рідної домівки, скінчилася лише тоді, коли він пообіцяв матері ніколи не повертатися додому.

За хвилю мої думки потекли в іншому напрямі: я вже мить за миттю переживав довгу ніч напередодні своєї втечі з в’язниці. Тоді я теж не стулив очей, страх заступало піднесення, а потім знову охоплював невимовний жах. Як і багато років тому, встав я з ліжка ще удосвіта, коли надворі було темно, і почав збиратися в дорогу.

На світанку ми сіли на потяг, що йшов до Чаманської ущелини. У нашому гурті було дванадцять душ, їхали ми кілька годин, та ніхто й словом не обізвався. Назір сидів поряд зі мною, майже повсякчас ми були з ним самі, але він так і не порушив кам’яного мовчання. Ховаючи очі за скельцями темних окулярів, я дивився у вікно, милуючись мальовничими краєвидами і чарівним ландшафтом.

Відрізок шляху Кветта — Чаман може служити гордістю уславленої залізничної магістралі. Кривуючи по глибоких вузьких ущелинах, дорога перетинає мальовничі гірські річки. Я раптом усвідомив, що подумки повторюю назви містечок, через які проходив наш шлях. З Кучхлага в Бостан, через маленьку річку в Яару-Карезі, потім угору на Шадизай. У Гулістані ще один підйом, потім згладжена крива за стародавнім висохлим озером в Кила Абдулла. А справжнісінькою окрасою цієї залізниці був Ходжацький тунель. Його декілька років будували англійці наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя. Його пробили у суцільній скелі, завдовжки цей тунель мав чотири кілометри і був найдовшим у цій частині континенту.

У Хан-Килі поїзд подолав низку крутих поворотів, і ми зійшли на останньому полустанку неподалік Чамана, разом з декількома місцевими жителями в закуреному одязі. Нас уже чекала екзотично розфарбована вантажівка з брезентовим верхом. Коли платформа спорожніла ми сіли у вантажівку і поїхали до Чамана, та, не доїжджаючи до міста звернули на бічну дорогу, яка закінчувалася стежкою. Навколо було декілька порослих чагарником пасовищ, де-не-де росли дерева. Ми перебували за тридцять кілометрів на північ від шосе і Чаманської ущелини.

Висадившись з вантажівки, ми зібралися у затінку під деревами, де нас вже очікувала основна група. Вперше ми були у повному складі — тридцять душ, усі чоловіки, і на мить у мене виникла асоціація з гуртом в’язнів на прогулянці в тюремному дворі. Люди здавалися міцними і рішучими, виглядали здоровими і добре підготовленими фізично, хоч багато хто з них був дуже худий.

Я зняв темні окуляри. Роздивляючись обличчя, зустрівся очима з чоловіком, який пильно дивився на мене. Йому було років із п’ятдесят, може, трохи більше, і після Хадербгая він був найстаршим у нашому гурті. Короткий сивий чуб під брунатною афганською шапкою із закругленими краями. Прямий ніс на довгому лиці з запалими щоками, поораними такими глибокими зморшками, що воно, здавалося, було порубане ножем. Під очима — важкі мішки. Театрально вигнуті брови, схожі на крила кажана, сходилися на переніссі, а особливо привертали увагу його очі — то були очі психічно хворої людини.

Коли наші погляди зустрілися, він, спотикаючись, рушив у мій бік. Пройшовши декілька кроків хисткою ходою, він сіпнувся всім тілом і пішов упевненіше, а потім побіг, зігнувшись і долаючи котячими стрибками ті тридцять метрів, що нас із ним розділяли. Забувши, що у мене пістолет при боці, я поклав руку на колодку ножа і відступив на півкроку назад. Мені був знайомий цей погляд, я бачив такі очі раніше. Цей чолов’яга хотів зав’язати бійку зі мною і, може, навіть забити мене.

Коли він підбіг до мене і заволав щось незрозуміле, десь узявся Назір — він став переді мною, загородивши йому дорогу. Назір крикнув щось йому, але той, дивлячись на мене поверх його голови, знов і знов вигукував те запитання. Назір так само гучно повторив свою відповідь. Божевільний муджагід спробував відштовхнути Назіра обома руками, але з таким самим успіхом він міг би спробувати зрушити дерево. Дужий афганець стояв, як укопаний, змусивши шаленця вперше відвести від мене погляд.

Навколо нас зібрався натовп. Назір витримав божевільний погляд чоловіка і заговорив м’якше, з прохальними нотками в голосі. Я чекав весь в напрузі, готовий вступити в бійку. «Ми ще навіть не перейшли кордон,— думав я,— а мені вже мало не довелося штрикнути ножем одного зі своїх».

— Він питає, чи не росіянин ти,— озвався Ахмед Заде, що стояв поряд зі мною.