Розділ «Частина IV»

Для мене ж, оскільки я був обмежений рамками табору, головною розвагою стали ті вибрані навмання книги, що приносив мені Аюб. Проходило декілька днів, і він знов з’являвся на порозі, широко посміхаючись, в надії, що догодив мені, і вручаючи порцію книг, немов це були скарби з археологічних розкопок.

Вдень я їздив верхи, намагаючись звикнути до розрідженого повітря на висоті понад п’ять тисяч футів, а ночами читав щоденники і суднові журнали дослідників, що давно покинули цей світ, старовинні видання грецьких класиків, забезпечені ексцентричними коментарями томи Шекспіра і захопливий пристрасний переклад Дантової «Божественної комедії».

— Дехто вже гадає, що ти учений, котрий вивчає священні тексти,— сказав мені одного разу увечері Абдель Хадер Хан, з’являючись на порозі моєї кімнати.

Ми були в Кветті вже близько місяця. Я негайно згорнув книгу, яку читав, і підвівся, щоб привітати його. Хадер узяв мою руку в свої долоні, бурмочучи пошепки благословення. Потім сів на стілець, запропонований мною, а я вмостився поруч на ослоні. Під пахвою у нього був згорток в замші кремового кольору.

— Читання на моїй батьківщині, як і раніше, сприймається як щось таємниче, те, що викликає страх і служить ґрунтом для марновірства,— утомлено сказав Хадер, потираючи рукою змарніле обличчя.— 3 десяти чоловіків у нас тільки четверо вміють читати, а з жінок — лише дві.

— А де ви навчилися всьому, що знаєте? — запитав я.— Так добре говорити по-англійському, наприклад?

— Мене навчав англійський джентльмен,— сказав він, усміхнувшись. Обличчя його потепліло від приємних спогадів.— Приблизно так само, як ти навчав мого маленького Тарика.

Я затиснув у кулаці дві цигарки, черконув сірником, запалив обидві разом і одну передав йому.

— Мій батько був ватажком клану,— провадив свою розповідь Хадер.— Він був суворою, але справедливою і мудрою людиною. В Афганістані лідерами стають завдяки особистим рисам — треба бути добрим промовцем, уміти розпоряджатися грошима, а також відзначатися хоробрістю під час війни. Право лідерства не передається у спадок, і якщо син вождя позбавлений мудрості, мужності або уміння говорити з людьми, це право віддадуть тому, хто володіє цими якостями. Батько дуже хотів, щоб я пішов його слідами і продовжував справу його життя, тобто вивів наш народ з мороку неуцтва і забезпечив його добробут. Мандрівний містик-суфій, якого в нас вважали святим, сказав під час мого народження, що я стану зорею в історії мого народу. Батько дуже вірив у те пророцтво, але, на жаль, я не виявив ні здібностей лідера, ні інтересу до надбання цих навичок. Одне слово, я став для нього гірким розчаруванням. Він відправив мене сюди, в Кветту. І мій дядько, успішний торговець, віддав мене під опіку англійцеві, що став моїм наставником.

— Скільки років вам було тоді?

— У десять років я покинув Кандагар і протягом п’яти років був учнем Ієна Дональда Маккензі, есквайра.

— Мабуть, ви були добрим учнем...

— Напевно, так воно і було,— сказав він задумливо.— Звісно, есквайр Маккензі був дуже добрим учителем. Відтоді як ми з ним розлучилися, мені неодноразово траплялося чути, що шотландці славляться похмурістю і суворістю. Люди говорили, що шотландці — песимісти, котрі воліють гуляти тіньовим боком освітленої сонцем вулиці. Якщо в цьому і є якась рація, то це зовсім не означає, що люди з Шотландії знаходять темний бік речей дуже кумедним. Мій есквайр Маккензі був чоловіком, очі якого сміялися навіть тоді, коли він був суворий зі мною. Щоразу, думаючи про нього, я згадую ті веселі іскорки в його очах. І йому дуже подобалося у Кветті: він любив гори і холодне повітря взимку. Здавалося, його ноги були наче створені для того, щоб підійматися по гірських стежках, і не було такого тижня, щоб він не мандрував узгір’ями. Нерідко я єдиний складав йому товариство. Він був щасливою людиною, яка вміє сміятися, і великим учителем.

— А що сталося, коли курс навчання закінчився? — запитав я.— Ви повернулися до Кандагара?

— Так, але радості з того було небагато, хоч батько і мріяв про це. Річ у тім, що за день потому як мій дорогий есквайр Маккензі покинув Кветту, я убив людину на базарі, поряд зі складом, що належав моєму дядькові.

— Вам тоді було п’ятнадцять?

— У п’ятнадцять років я вперше убив людину.

Він поринув у мовчання, а я дістав змогу зважити й оцінити цю фразу.

— Те, що сталося, не мало якоїсь реальної причини, то був чистісінький випадок. Один чоловік лупцював дитину — власну дитину,— і мені не слід було втручатися. Але він бив її дуже жорстоко, і я не зміг витерпіти цього видовища. Сповнений відчуття власної значущості — адже я був сином ватажка сільського клану і племінником одного з найзаможніших купців у Кветті,— я звелів йому припинити це катування. Зрозуміло, він образився. Виникла суперечка, яка вилилася в бійку. І я заколов цього бідолаху його ж кинджалом — ним він хотів заколоти мене.

— Це була самооборона.