Розділ «Частина IV»

— Те саме можна сказати і про мене,— засміявся Халед. Це був неголосний і невеселий сміх, але він додав мені бадьорості.— Хто йшов услід за тобою?

— Ахмед,— відповів я.— Ахмед Заде. Я чув, як він лаявся по-французькому за моєю спиною. Думаю, з ним все гаразд. А за ним йшов Назір. І десь поряд був Махмуд, іранець. За мною йшло душ із десять, зокрема, два козопаси.

— Піду перевірю,— сказав Халед, заспокійливо поплескавши мене по плечу.— А ти продовжуй іти — просто рухайся обережно попід стіною ще сотню ярдів. Це недалеко. Коли вийдеш з цієї ущелини, з’явиться місячне світло. Успіху.

І поки я не досяг блідої оази місячного світла, я відчував спокій і певність. Потім ми рушили далі, притискаючись до холодних сірих стін каньйону, і за декілька хвилин знов опинилися в темряві: з нами лишилися тільки віра, страх і воля до життя.

Ми так часто йшли вночі, що мені здавалося, наче ми пробираємося до Кандагара навпомацки, простуємо наче сліпці, шукаючи шлях пучками пальців. І як сліпі своєму поводиреві, ми беззастережно довіряли Хабібу. Жоден з афганців нашої групи не жив у прикордонних районах, тож усі ми залежали від його знання потаємних стежок і прихованих від очей гірських проходів.

Хабіб, утім, викликав значно менше довіри, коли не вів за собою колону. Одного разу я натрапив на нього під час привалу, видершись на довколишні скелі у пошуках відокремленого місця, щоб сходити до вітру. Стоячи навколішки перед квадратною брилою, Хабіб щосили бився об неї головою. Я кинувся до нього і виявив, що він плаче. Кров з розбитого лоба текла по обличчю, змішуючись зі сльозами в бороді. Змочивши водою з фляги ріжок свого шарфа, я стер кров з його голови й оглянув рани. Вони були неглибокі. Він не став чинити опору і дозволив мені відвести його назад в табір. Прибіг Халед і допоміг мені накласти мазь на рани Хабіба і забинтувати його лоба.

— Я залишив його самого,— бурмотів Халед.— Думав, він молиться. Він сказав, що хоче помолитися. Але у мене було таке передчуття, наче...

— Думаю, він і справді молився,— сказав я.

— Він дуже турбує мене,— зізнався Халед. Його сумні очі були переповнені гарячковим страхом.— Він ставить всюди розтяжки, а під накидкою в нього з десяток гранат. Я намагався пояснити йому, що ці розтяжки — ганебна зброя: вони можуть убити місцевого пастуха-кочівника або одного з нас так само легко, як російського або афганського солдата. Але він вдав, ніби не зрозумів. Тільки посміхнувся і став усе робити потайці. Вчора закріпив вибухівку на конях. Сказав, що повинен бути упевнений: вони не потраплять до рук росіян. Я запитав: «А як щодо нас? Нам теж треба обвішатися вибухівкою, щоб не датися живцем»? Він відповів, що турбує його одне: як нам загинути і не датися в руки росіянам і як убити їх потому, як ми будемо мертві.

— Хадер знає?

— Ні. Я намагаюся якось погамувати Хабіба. Я знаю місця, звідки він родом, Ліне. Я там бував. Перші два роки по тому, як загинула моя сім’я, я був таким же божевільним. Чудово розумію, що коїться в його душі. Вона настільки переповнена мертвими друзями і ворогами, що він просто зациклений на одному — вбивати росіян. І поки він не відмовиться від цієї думки, доведеться мені бути поряд з ним і стежити, щоб він не накоїв лиха.

— Гадаю, тобі слід розповісти про все Хадеру,— зітхнув я, похитавши головою.

— Розповім,— зітхнув він у відповідь.— Скоро. Поговорю з ним найближчим часом. А Хабіб опам’ятається. Йому вже стало набагато краще. Тепер з ним вже можна говорити по-доброму. Він повинен зрозуміти.

Упродовж усієї нашої мандрівки ми пильно стежили за Хабібом і поступово зрозуміли, чому його виганяли муджагіди зі своїх загонів.

Із загостреним почуттям небезпеки, відчуваючи загрозу, що чигала на нас і зовні, й усередині, ми простували на північ — ішли переважно вночі, рухаючись уздовж гірського кордону в напрямку Патан-Хела. Біля хела, тобто села, ми повернули на північний захід, в пустельну гірську місцевість, де були джерела з холодною водою. Маршрут Хабіба пролягав оподаль від містечок і великих сіл, а також від людних шляхів, якими користувалися місцеві мешканці. Ми насилу подолали відстань від Патан-Хела до Каїро-Тана, від Гумаї-Хареза до Гаджі-Аґа-Мугаммада, перешли убрід річки між Ло-Карезом і Яару, петляли зиґзаґами поміж Мулла-Мустафою і маленьким селом Абдул-Хамід.

Тричі нас зупиняли місцеві розбійники й вимагали данину. Щоразу вони спочатку з’являлися на скелях і наводили на нас гвинтівки, а їхні «наземні сили» ховалися в укриттях, перешкоджаючи нашому просуванню вперед і відрізуючи шляхи до відступу. І щоразу Хадер піднімав біло-зелений прапор муджагідів з вишитою на ньому фразою з Корану:

Іналіллагей ва іна іллай гі раджаон

(Від Бога ми вийшли, до Бога і повернемося)

Хоча місцеві клани не визнавали цього Хадерового штандарту, його девіз викликав у них повагу, однак вони не відступалися від своїх вимог, аж Хадер, Назір та інші муджагіди заявляли, що група здійснює перехід разом з американцем і перебуває під його заступництвом. Місцеві розбійники, вивчивши мій паспорт і пильно подивившись в мої сіро-блакитні очі, вітали нас як товаришів по зброї і запрошували випити чаю і покуштувати їхнього частунку. Це було натяком: слід все-таки сплатити данину. Хоча ніхто з них і не хотів нападати на субсидійований США караван і позбуватися украй важливої для них американської допомоги, що давала змогу їм протриматися довгі роки війни, в їхніх головах усе ж таки не укладалося, що ми можемо пройти через їхню територію, не залишивши їм ніякої здобичі. З цією метою Хадер прихопив з собою запас товарів для бакшишу: зелені й блакитні шовки з уплетеними золотими нитками, топірці, ножі з товстими лезами і набори для шиття. Були там і цейсівські біноклі — Хадер подарував мені одного, і я користувався ним щодня,— окуляри зі збільшувальними скельцями для читання Корану і годинники індійського виробництва. Для вождів клану призначався невеликий запас золотих пластинок, кожна грамів з десять, з викарбуваним на них афганським лавром.

Хадер не просто передбачав ці розбійницькі напади — він розраховував на них. Коли з формальними знаками уваги було покінчено, а проблема данини врегульована, Хадер домовлявся з кожним лідером місцевого клану про поповнення запасів нашого каравану, що забезпечувало нас продовольством в дорозі й гарантувало допомогу в дружніх селах, Що перебували під контролем і заступництвом вождя клану.