Розділ «Частина IV»

Слово «росіянин» він вимовив з алжирським акцентом, гаркаво вимовляючи букву «р». Я побачив, що він показує на моє стегно:

— Пістолет. І світлі очі. Він думає, що ти росіянин.

Підійшов Хадербгай і поклав руку на плече шаленця. Чоловік обернувся, уважно дивлячись на Хадера, видно було, що він ладен розридатися. Хадер повторив те, що вже сказав Назір, та ще й так само заспокійливо. Я не розумів усього, що він говорив, але сенс був ясний: «Ні. Він американець. Американці допомагають нам. Він тут з нами, щоб воювати з росіянами. Він допоможе нам убивати їх. Він допоможе нам. Разом ми уб’ємо багато росіян».

Коли чоловік знов обернувся до мене, вираз його обличчя змінився так разюче, що у мене виникло почуття жалості до цієї людини, якій я був готовий всадити ніж у груди хвилиною раніше. Очі його були шалені, неприродно розширені, та несамовитість змінилася в них виразом такого горя і страждання, що мені згадалися руїни кам’яних будинків, які траплялися коло шляху. Він ще раз глянув на Хадера, і невпевнена усмішка засяяла на його обличчі, риси його ожили, наче під впливом електричного імпульсу. Він обернувся і пішов. Люди розступалися перед ним, співчуття в їхніх очах боролося зі страхом.

— Мені дуже шкода, Ліне,— м’яко сказав Абдель Хадер.— Його звуть Хабіб. Хабіб Абдур Рахман. Він шкільний вчитель, чи радше колись був шкільним вчителем в гірському селі. Він учив малюків, найменшших дітей. Коли вторглися росіяни СІМ років тому, ВІН був щасливою людиною, мав дружину і двох синів. Приєднався до опору, як і всі молоді чоловіки в тих краях. Два роки тому він повернувся з бойового завданая і дізнався, що росіяни напали на його село, використавши газ, якийсь різновид нервово-паралітичного газу.

— Вони заперечують це,— озвався Ахмед Заде.— Але в цій війні вони випробовують багато нових видів зброї, експериментальні зразки що ніколи не застосовувалася в минулих війнах. На зразок того газу, що вони пустили в селі Хабіба. Такої війни раніше не було.

— Хабіб ходив селом,— провадив Хадер.— Всі були мертві. Всі чоловіки, жінки, діти. Всі покоління його сім’ї — дідусі і бабусі з обох боків, його батьки, батьки дружини, дядьки і тітки, брати і сестри, дружина і діти. Всі загинули за одну годину. Навіть худоба і птиця — кози, вівці і кури,— подохла. Навіть комахи і дикі птахи були мертві. Ніякого руху, ніякого життя — ніхто не вижив.

— Він викопав могилу... для всіх чоловіків... усіх жінок і дітей,— додав Назір.

— Він поховав їх,— кивнув Хадер.— Всю свою сім’ю, і друзів дитинства, й сусідів. Це зайняло дуже багато часу, адже він був сам, ледве зумів упоратися. Коли справа була зроблена, він узяв гвинтівку і повернувся в свій загін. Але втрата змінила його. Зараз це зовсім інша людина: він робить все, щоб зловити російського або афганського солдата, що воює на боці росіян. І коли йому вдається це зробити,— а він захопив уже чимало солдатів після того, що сталося, він добре цього навчився,— він закатовує їх до смерті, пронизуючи гостро заточеним сталевим лезом лопати. Саме цією лопатою він закопав у землю всю свою сім’ю. Він зв’язує полоненим руки за спиною, прив’язує їх до заступа, який вістрям упирається їм у спину. Коли полонений знесилюється, вістря вгрузає в його тіло і поволі прохромлює його, аж виходить через живіт. І тоді Хабіб схиляється над жертвою, зазирає їй в очі, а потім плює їй у рота.

Халед Ансарі, Назір, Ахмед Заде і я — всі ми понуро мовчали, очікуючи, що далі скаже Хадер.

— Немає людини, яка знала б ці гори і шлях до Кандагара краще, ніж Хабіб,— скінчив свою розповідь Хадер, утомлено зітхнувши.— Він найкращий провідник. Він успішно виконав сотні доручень і супроводжуватиме нас до Кандагара, де ми зустрінемося з нашими людьми. Немає надійнішої людини, бо ніхто в Афганістані не має такої ненависті до росіян, як Хабіб Абдур Рахман. Але...

— ...але він божевільний! — знизавши плечима, сказав Ахмед Заде, і я раптом збагнув, що відчуваю до нього симпатію, але в той же час сумую і за моїм другом Дідьє — тільки ще він міг зробити такий безапеляційний і відвертий висновок.

— Так,— сказав Хадер,— він божевільний. Горе зруйнувало його розум. А оскільки ми його потребуємо, треба не спускати з нього очей. Його виганяли з багатьох загонів муджагідів — до самого Герата. Ми воюємо з афганською армією, яка служить росіянам, але не можна забувати, що вони афганці. Велику частину відомостей ми отримуємо від солдатів афганської армії, які хочуть допомогти нам перемогти їхніх російських господарів. Хабіб не може усвідомити таких тонкощів. У нього тільки одне розуміння війни: їх всіх треба вбивати — швидко або поволі. Він вважає за краще робити це повільно. У ньому заряд такого жорстокого насильства, що друзі бояться його не менше, ніж вороги. Тож поки він з нами, з нього не можна спускати очей.

— Я постежу за ним,— рішуче заявив Халед Ансарі.

Ми всі поглянули на нашого палестинського друга. На його обличчі було страждання, гнів і непохитність. Брови були насуплені, широка рівна лінія рота виражала уперту рішучість.

— Дуже добре...— сказав Хадер.

Може, він іще щось додав би, та Халед обернувся і мовчки попрямував до Хабіба Абдура Рахмана, який самотою стояв осторонь.

Спостерігаючи, як він оддаляється, я раптом відчув інстинктивне бажання гукнути, зупинити його. Це був якийсь ірраціональний страх втратити його, втратити ще одного друга. Але це було б ще і смішно — вияв якихось дріб’язкових ревнощів,— тому я стримався й нічого не сказав. Я дивився, як він простягає руку, щоб підвести похнюплену голову божевільного вбивці. Коли той звів очі і їхні погляди зустрілися, я вже знав, хай і не розуміючи цього виразно, що Халед утрачений для нас.

Я одвернувся, почуваючись плавцем, що цілий день пірнав на дно, шукаючи в озері потопленого човна. В роті пересохло. Серце гамселило, мов несамовите, аж у голові дудоніло. Ноги немов налилися оловом: сором і страх прикували їх до землі; і, звівши очі вгору, я побачив стрімкі гірські вершини, узгір’я, котрими так нелегко підійматися, й відчув, як затремтів од передчуття майбутніх подій — так здригається вербова галузка, коли насувається гроза.

Розділ 33