Розділ «Частина IV»

— Колесо зробило один повний оберт,— прошепотів він, поклавши руку мені на передпліччя.— Ми зустрілися з тобою, коли виступали сліпі співаки, а зараз ми чуємо їх знову, приступаючи до своєї місії.

Він немов читав мої думки, і, гадаю, робив це навмисно, чудово усвідомлюючи приголомшливий ефект своїх слів. Раптово я на нього розсердився, навіть дотик його руки до моєї викликав у мене гнів.

— Ви навмисне так учинили, щоб сліпі співаки були тут? — запитав я зі злістю, дивлячись просто себе.— Так само як організували все заздалегідь під час нашої першої зустрічі?

Він зберігав мовчання, поки я не обернувся і не поглянув на нього. Коли наші погляди зустрілися, я відчув, що в очах у мене виступили сльози. Я зумів стримати їх, міцно зціливши щелепи,— мої очі залишилися сухими, але розум перебував у сум’ятті. Цей чоловік зі світло-брунатною шкірою і акуратною білою борідкою використовував мене і маніпулював усіма, кого знав, немов рабами. Але в його золотавих очах я бачив любов, що була для мене справжнім мірилом того, чого я пристрасно бажав у найпотаємніших куточках свого серця. Любов у його повних глибокої тривоги очах була батьківською любов’ю — такої любові я у всьому своєму житті не зазнавав.

— Відтепер ти будеш повсякчас із нами,— прошепотів він, витримавши мій погляд і не відводячи очей.— В готель тобі повертатися не можна: у поліції є твої прикмети, і вони стежитимуть за ним. Це моя провина — нас продав один мій близький друг, але успіх від нього відвернувся, а нам пощастило: нас не схопили. Цей промах видав його, і він буде покараний. Тепер ми знаємо, хто він і як з ним належить учинити. Проте з цим доведеться почекати, поки ми не виконаємо своєї місії і не повернемося додому. Завтра ми вирушаємо до Кветти, де нам належить затриматися на кілька днів. Коли настане пора, ми перейдемо кордон Афганістану. Від цього дня і до кінця твого перебування в Афганістані за твою голову буде призначена ціна. Росіяни добре платять за іноземців, що допомагають муджагідам. Тут, в Пакистані, у нас мало друзів. Гадаю, нам треба купити для тебе місцевий одяг: ти виглядатимеш як молодий пуштун з мого села. Якусь шапку, щоб заховати твоє світле волосся, і патту — шаль, щоб накинути на твої широкі плечі і груди. В крайньому разі, зійдеш за мого блакитноокого сина. Як ти на це дивишся?

Що я міг йому відповісти? Сліпі співаки мали розпочати нову пісню, тож залунало тоскне скигління фісгармонії і пристрасне звучання табл, од якого аж кров закипіла. Я стежив за тим, як довгі тонкі пальці таблістів стукають по барабанах, пестять їхню шкіру, і відчував, що їхній гіпнотичний ритм захопив у свій потік і мої думки. Уряд моєї власної країни, Австралії, призначив ціну за мою голову — кожному, хто міг сповістити, де я перебуваю, виплатили б чималі грошенята. І от зараз, на краю світу, за мою голову призначають нову ціну. І коли божевільна печаль і екстаз сліпих співаків охопили натовп, коли від їхнього співу засяяли людські очі, я віддав себе під владу цього фатального моменту і відчув поворот колеса своєї долі.

Я пригадав, що в кишені у мене лежить лист від Дідьє, що його Халед передав мені у таксі дві години тому. Я раптом зрозумів: мені терміново потрібно дізнатися, що в листі,— недарма усе так збіглося сьогодні, недарма цього дня замкнулося коло мого життя. Вихопивши з кишені листа, я підніс його до самісіньких очей, щоб прочитати в бурштиново-жовтому світлі, що насилу пробивалося сюди від ламп високо над головою.

Любий Ліне!

Сповіщаю тобі, мій любий друже, що я таки з’ясував, хто та жінка, що видала тебе поліції, хто винен у тому, що ти потрапив у в’язницю і був так жорстоко побитий. Жах та й годі! Він і досі переповнює мою думу скорботою. Так от: жінкою, яка це зробила, була мадам Жу, власниця Палацу. І досі не знаю причини цього вчинку, та, навіть не розуміючи, нащо потрібно було їй робити це, можу запевнити тебе, що це таки вона віддала тебе поліції,— в мене є незаперечні докази.

Сподіваюся незабаром отримати від тебе звісточку.

Твій відданий друг Дідьє

Мадам Жу. Але чому? Не встигло це питання випливти на поверхню моєї свідомості, як я вже знав відповідь. Мені раптом згадалося обличчя людини, що невідривно дивиться на мене з нез’ясовною ненавистю,— обличчя Раджана, євнуха, слуги мадам Жу. Я пригадав, як він дивився на мене в день повені, коли ми рятували Карлу з готелю «Тадж-Махал» в човні Вінода. Пригадав, яка лють і ненависть була в його очах, коли він стежив за човном, де сиділи ми з Карлою, й за таксі Шанту, яке забрало мене. Згодом тієї ж ночі мене заарештувала поліція і розпочалися мої тюремні муки. Мадам Жу покарала мене за те, що я наважився кинути їй виклик: видавав себе за американського консула, забрав у неї Лайзу Картер — і, можливо, за мою любов до Карли.

Я розірвав листа на дрібні шматочки й запхнув їх до кишені. Страх покинув мене: я був спокійний. Наприкінці цього довгого дня в Карачі я вже знав, чому йду на війну Хадера, і знав, чому повернуся з неї. Я йду на цю війну, тому що моє серце жадає любові Хадербгая, батьківської любові, що струмує з його очей і заповнює той вакуум, що зяяв у моїй душі в тому місці, де повинен бути батько. Я так багато втратив — родину, друзів, Прабакера, Абдуллу, навіть Карлу — і в тій любові, що світилася в Хадерових очах, для мене був цілий світ.

Напевно, це виглядало безглуздо, та воно й було безглуздям — йти на війну заради любові. Він не був святим і не був героєм, і я знав це. Він навіть не був моїм батьком. Але за ті хвилини, коли він дивився на мене з любов’ю, я готовий був іти з ним на цю війну, та й на будь-яку іншу теж. І це було не дурніше, ніж вижити з ненависті й повернутися задля помсти. Висновок був такий: я любив його так гаряче, що ладен був ризикувати своїм життям, а мадам Жу ненавидів так глибоко, що прагнув уціліти і помститися. І я знав, що помщуся їй: перебуду цю війну і вб’ю її.

Я замкнув свою свідомість на цій думці, немов чоловік, що стиснув у руці колодку кинджала. Сліпі співаки знай виспівували про біль і радість своєї любові до Бога. Серця людей навколо мене злітали у височінь, розділяючи ці відчуття. Хадербгай обернувся до мене, зустрівся зі мною поглядом і поволі похитав головою. І я всміхнувся, дивлячись в його золотаві очі, наповнені маленькими танцюючими вогниками, й таємницями, і священним трепетом, що його викликав цей містичний спів. І, слава Богові, я був задоволений, вільний від страху і майже щасливий.

Розділ 32

Місяць ми збули у Кветті — довгий місяць очікування, затьмарений розчаруванням фальстарту. Затримка сталася через польового командира, що звався Асматулла Ачхакзай Муслім, вождя народності ачхакзай, що живе поблизу Кандагара, нашого кінцевого пункту призначення. Ачхакзаї — клан пастухів овець і кіз, що колись входив у найбільш впливовий клан дуррані. У 1750 році засновник сучасного Афганістану Ахмед Шах Абдалі[147] відокремив ачхакзаїв від дуррані, зробивши їх самостійним кланом. Це відповідало афганській традиції, що дозволяла клану, коли він ставав великим і сильним, відділятися від батьківського клану. Досвідчений полководець і засновник нації Ахмед Шах визнав, що ачхакзаї стали силою, з якою необхідно рахуватися. Протягом двох сторіч росла могутність ачхакзаїв і їхній статус. Вони мали заслужену репутацію хоробрих воїнів, і можна було не сумніватися в беззаперечному підпорядкуванні вождеві кожного члена клану. У перші роки війни з росіянами Асматулла Ачхакзай Муслім сформував зі своїх людей добре організовану, дисципліновану міліцію, що стала в їхньому регіоні передовим загоном боротьби за незалежність — джигаду, метою якого було вигнання радянських окупантів.

Наприкінці 1985 року, коли ми готувалися в Кветті перейти кордон з Афганістаном, Асматулла завагався, чи брати участь йому далі у війні. Від його ополчення залежало так багато, що варто було йому відкликати своїх людей у запілля і розпочати таємні мирні переговори з росіянами і афганським маріонетковим урядом в Кабулі, як усі військові дії поблизу Кандагара припинилися. Інші загони муджагідів, що не підкорялися Асматуллі, такі як люди Хадера в горах на північ від міста, залишилися на своїх позиціях, але були ізольовані: шляхи їхнього постачання були надто незахищені від нападу росіян. Невизначеність становища примушувала нас чекати: чи зважиться Асматулла продовжувати джигад, чи перекинеться до ворогів. Ніхто не міг передбачити, коли стрибне цей тигр.

Хоч усі ми стомилися від чекання і вже нам терпець майже урвався — дні поволі перетікали в тижні і здавалися нескінченними,— я з користю збував цей час: вчився складати фрази на фарсі, урду і пушту, навіть дізнався декілька слів таджицькою і узбецькою, а також їздив верхи. І нехай мені так і не вдалося позбутися клоунського розмахування руками і ногами, коли я намагався зупинити коня або поганяв його, мені іноді траплялося вдало спішитися, замість виявитися скинутим на землю.

Щодня я читав книги з химерної еклектичної колекції, яку надав у моє розпорядження Аюб Хан, пакистанець, єдиний серед нас уродженець Кветти. Оскільки вважалося, що мені дуже небезпечно покидати наш надійний табір — конячу ферму на околиці міста,— Аюб приносив мені книги з центральної бібліотеки. Там була безліч маловідомих, але захопливих книг англійською мовою — спадщина часів англійського панування. Назва міста Кветта походила від слова кватта, що означало «форт» на мові пушту. Близькість Кветти до Чаманської ущелини, що провадила до Афганістану, а також Боланської ущелини, що відкривала дорогу до Індії, зумовила військове й економічне значення міста на цілі тисячоліття. Англійці вперше окупували старий форт у 1840 році, але вимушені були піти, потому як хвороби, що почалися в британському війську, і запеклий опір афганців виснажили сили колонізаторів. Місто було повторно окуповане в 1876 році і стало головним британським володінням на північно-західному рубежі Індії. Тут був заснований Імперський штабний коледж, що готував офіцерів для служби в Британській Індії, тут-таки, в мальовничому природному амфітеатрі гір, що оточують Кветту, виріс квітучий центр торгівлі. Катастрофічний землетрус, що відбувся в останній день травня 1935 року, зруйнував велику частину міста і занапастив двадцять тисяч його мешканців, але Кветта була відбудована наново. Завдяки своїм чистим широким бульварам і приємному клімату Кветта стала одним із найпопулярніших курортів на півночі Пакистану.