Розділ «Частина IV»

На першому поверсі я знайшов чергового лікаря, що доглядав Прабакера. Я витягнув пачку стодоларових асигнацій і почав тицяти йому, кажучи, щоб усі рахунки надсилали мені. Лікар не узяв грошей. Він сказав, що немає ніякої надії. Прабакеру лишилося жити декілька годин — можливо, навіть хвилин. Тому він і пустив у палату родичів і друзів. Нічого не можна зробити — тільки бути поряд з ним і чекати, сказав він. Я повернувся в палату і віддав Парваті всі гроші, які у мене були.

Потім я пішов до туалету і вмився. Синці й садна нагадали мені про Абдуллу. Голова у мене розколювалася від всіх цих думок. Це було нестерпно. Я просто не міг уявити собі мого відчайдушного друга в оточенні копів, які стріляють і стріляють в нього, аж від нього нічого не залишається. Я відчував, як в очах закипають пекучі сльози. Я дав собі ляпас, щоб отямитися, й повернувся в палату.

Три години я простояв коло ліжка. Потім я відчув, що сил у мене не залишилося зовсім і що я ось-ось засну навстоячки. Тоді я поставив два стільці в кутку, сів, і мене відразу ж поглинув сон. Я опинився в селі Сундер. Я знову плив на хвилях приглушених голосів людей, присутніх навколо мене в ту першу ніч, коли Прабакерів тато поклав руку мені на плече, а я дивився у зоряне небо. Коли я прокинувся, Кишан справді сидів поряд зі мною, поклавши руку мені на плече. Наші очі зустрілися, і ми безпорадно заплакали.

Коли вже не лишилося сумнівів, що Прабакер помре, і ми усвідомили цей факт, ми чотири дні і чотири ночі спостерігали за тим, як страждає його тіло, що чіплялося за життя,— те, що лишилося від нього, той майже Прабакер з ампутованою усмішкою. Врешті-решт, спостерігаючи, як він мучиться від болю, і не розуміючи, за що він так покараний, я почав бажати всім серцем, щоб він швидше помер. Я так любив його, що знайшов якусь комірку зі швабрами і, опустившись навколішки поряд з бетонним жолобом, в який монотонно крапала вода з крана, почав благати Бога, щоб він дозволив Прабакеру померти. І він помер.

На порозі хатини, де Прабакер поселився з Парваті, сиділа його мати Рухмабаї, розпустивши свої довгі коси, що падали додолу чорним водоспадом. Вона узяла ножиці й обрізала коси біля самісінької потилиці. І вони впали на землю, немов згасаюча тінь.

Коли ми по-справжньому любимо когось, то понад усе боїмося, що він розлюбить нас. А насправді нам треба боятися, що ми розлюбимо його, коли він помре і покине нас. Як і раніше, я люблю тебе, Прабакере, люблю всім серцем. Я не можу подарувати тобі мою любов, але іноді вона заважає мені дихати. Моє серце й досі поринає в печаль, де без тебе немає ні зір, ні сміху, ні спокою.

Розділ 30

Героїн позбавляє душу чутливості. Той, хто пливе мертвим морем наркотичного забуття, не відчуває ні болю, ні жалю, ні сорому, ні горя, ні почуття провини. Він не впадає в депресію, але нічого і не бажає. Всесвіт сну входить в нього і огортає кожен атом його істоти. Непорушні спокій і тиша розсіюють страх, зціляють страждання. Думки дрейфують, мов океанські водорості, й губляться десь вдалині, в якомусь сірому дрімотному забутті, яке неможливо ні усвідомити, ні визначити. Тіло віддається у владу сну, всі життєві процеси завмирають, як буває при низькій температурі, серце ледве б’ється, подих поступово стихає. В’язке заціпеніння охоплює кінцівки, ти немовби поринаєш у нірвану, в забуття, знаходиш вічне і досконале блаженство.

Звільнення це досягається завдяки хімії, тож за нього,— зрештою, як і за все на світі,— доводиться платити світлом. Перш за все гасне світло в очах наркомана. Очі наркомана, що вживає героїн, схожі на очі грецьких скульптур, на олов’яні кулі, на отвір від кулі в спині мертвої людини. Потім згасають бажання. Наркомани убивають бажання тією ж зброєю, якою вони вбивають мрію, надію і честь,— своєю згубною пристрастю. А останнім гасне світло любові. Раніше чи пізніше наркоман доходить до краю,— він кидає кохану жінку, без якої раніше не мислив свого існування. Раніше чи пізніше кожен, хто приохотився до героїну, стає дияволом у клітці.

Я ширяв у височині, плив на поверхні рідини, налитої в ложку, і ложка ця була величезна, мов кімната. Опіумний пліт, що скував мене паралічем, поволі перетинав маленьке озеро, що ясніло в ложці, й ті, хто цим плотом орудував, здавалося, втілювали в собі найвищу гармонію, знали відповідь на всі запитання. Я не відводив від них погляду, усвідомлюючи, що відповідь є й що вона може порятувати мене. Але я не міг її знайти, тому що очі мої заплющувалися, мов налиті важким свинцем. Іноді я прокидався. Часом настільки приходив до тями, що мені хотілося нової дози смертоносного зілля. А іноді свідомість працювала так чітко, що я пам’ятав усе.

Похоронів Абдулли не було, оскільки тіла не знайшли. Воно зникло під час бойні, як і тіло Мауриціо, зникло безслідно, мов зоря, що спалахнула і відразу ж згасла. Я допоміг віднести тіло Прабакера на гхат — місце ритуального спалювання мерців. Вулиці нетрища переповнилися горем: я не міг більше залишатися серед друзів і родичів мого друга, що оплакували його. Вони стояли майже на тому самому місці, де всього кілька тижнів тому святкували одруження Прабакера. З дахів деяких хатин ще звисали уривки весільних стрічок. Я поговорив з Казимом Алі, Джоні, Джітендрою й Кишаном Манго, а потім подався в Донгрі. У мене були запитання до мого боса Абделя Хадер Хана, що кишіли в мені, мов хробаки в ямі Хасана Обікви.

Будинок поблизу мечеті Набіла був замкнений на висячий замок, в нім панувала тиша. Ніхто у дворі мечеті і в торговому ряду, що займав цілу вулицю, не міг мені сказати, коли пішов господар і чи можна чекати його найближчим часом. Розчарований і злий, я поїхав до Абдула Гані, але слуги сказали, що він виїхав з міста відпочити на декілька тижнів. Я відвідав майстерню, де виготовлялися паспорти, і застав за роботою Кришну і Віллу. Вони підтвердили, що Гані дав їм інструкції і гроші на декілька тижнів роботи, сказавши, що йде у відпустку. Тоді я попрямував на квартиру Халеда Ансарі й побачив там пильного вартового, котрий повідомив, що Халед в Пакистані і що він гадки не має, коли повернеться суворий палестинець.

Зникли й інші ватажки Хадерової мафії. Фарід був у Дубаї, генерал Собган Махмуд — в Кашмірі. Ніхто не відгукнувся, коли я постукав у двері Кекі Дорабджі. На всіх вікнах були спущені штори. Раджубгай, якого в будь-який день можна було застати в його конторі у Форті, поїхав одвідати хворого родича в Делі. Навіть дрібні боси і їхні заступники або були відсутні в місті, або їх просто не можна було розшукати.

Ті ж, хто залишався на місці,— агенти з продажу золота, перевізники валюти, паспортні кур’єри — були ввічливі й доброзичливі. Їхня робота, здавалося, точилася так само, як і раніше. І моя власна діяльність продовжувалася так же безперебійно, як завжди. Мене чекали на кожній станції, в центрі обміну валюти, в ювелірній крамниці — всюди, куди сягала імперія Хадера. Для мене залишали інструкції у торговців золотом, валютників, шахраїв, що крадуть і продають паспорти. Вже не знаю, чи можна було вважати це визнанням того, що на мене можна покладатися й за відсутності ватажків мафії, чи, може, вони вважали мене настільки незначним елементом загальної схеми, що просто не вважали за потрібне давати якісь пояснення.

І я відчув, що мені дуже самотньо в цьому місті. За однісінький тиждень я втратив Прабакера й Абдуллу, своїх найближчих друзів, а разом з ними ніби втратив і прив’язку до якогось місця на фізичній карті. Самоусвідомлення — це, сказати б, орієнтування в системі географічних координат, де накреслено вісь наших дружніх зв’язків. Ми знаємо, хто ми, й визначаємо себе за людьми, яких любимо, і за причинами нашої любові до них. Я був тією точкою у просторі та часі, де дике шаленство Абдулли перетиналося з щасливою лагідністю Прабакера. І тепер, лишившись після їхньої смерті напризволяще і перебуваючи в невизначеності, я з тривогою і подивом зрозумів, наскільки я став залежним від Хадера і його поплічників. Мені здавалося, що мої стосунки з ними поверхові, та виявилося, що я потребував їхнього схвалення: їхньої присутності мені бракувало майже так само, як і товариства моїх померлих друзів.

До того ж я страшенно лютував. Минуло кілька днів, аж я збагнув природу цього гніву і втямив, що його спровокував Хадербгай,— я вважав, що Хадер винен у смерті Абдулли, винен у тому, що не захистив і не врятував його. Я не міг змусити себе повірити, що Абдулла, мій любий друг, і божевільний убивця Сапна — та сама людина. Але був готовий повірити, що Абдель Хадер Хан якось пов’язаний із Сапною і з цими вбивствами. Більш того, я відчував, що він зрадив мене, покинувши місто. Немовби покинув самого переживати те, що сталося. Думка ця, звісно, була і безглузда, й егоїстична. Хадерові люди знай провадили свою діяльність в Бомбеї, я щодня з ними зустрічався, та почувавсь я зрадженим і покинутим. Мої почуття до Хадера підточувала зсередини холодність, що виникла як результат сумнівів і страху, змішаного з гнівом. Я любив його і був до нього прив’язаний, мов син до батька, але він перестав бути для мене героєм.

Один воїн-муджагід якось мені сказав, що доля дарує нам у житті трьох вчителів, трьох друзів, трьох ворогів і три великі любові. Але всі вони приходять під іншими личинами, і ми не впізнаємо їх, поки не закохаємося в них, не покинемо їх і не вступимо з ними в поєдинок. Хадер був одним з дванадцяти, що випали на мою долю, але його личина була найбільш загадковою. Цими днями, що були наповнені гнівом і скорботою, днями, коли моє серце заклякло від горя, я почав думати про Хадера як про свого ворога — любого ворога.

Оборудка йшла за оборудкою, злочин ішов за злочином, дні минали й минали, а моя надія танула. Лайза Картер домоглася контракту з Чандрою Мегтою. Я був присутній під час укладення угоди і разом з нею підписав папери. Продюсери вважали мою участь важливою: я був для них провідником до кримінальних грошей мафії Хадер Хана — незайманого і фактично невичерпного джерела. Ні тоді, ні раніше вони й не заїкалися про це, проте ця обставина й стала вирішальною під час підписання контракту з Лайзою. У договорі було передбачено, що ми, Лайза і я, шукатимемо для трьох головних кіностудій іноземців як «молодих акторів» — так тут називали статистів. Умови оплати і комісійні були розписані на два роки вперед.

Після ділової зустрічі Лайза провела мене до мотоцикла, що стояв на Марин-драйв біля стіни з боку моря. Ми сиділи на тому самому місці, де Абдулла поклав мені руку на плече кілька років тому, коли я слухав пісню моря. Ми сиділи і розмовляли, як це буває з самотніми людьми,— безладно, перескакуючи з теми на тему, повертаючись до минулих бесід.

— Він знав, що так буде,— сказала вона після довгого мовчання.— От чому він передав мені цей кейс з грошима. Ми говорили про це. І він казав, що буде убитий. Ти знаєш про війну в Ірані? Війну з Іраком? Кілька разів він був там на межі смерті. Я упевнена, що це запало йому душу: він хотів померти, щоб утекти від війни, а заразом від сім’ї і друзів. А коли дійшло до краю, якщо моя здогадка вірна, він вирішив, що так буде краще.