Розділ «Частина IV»

— Якась дика випадковість!

— Так.

— Я ж казав йому, що не треба... він і без того достатньо заробив учора. Але йому закортіло зробити ще один рейс.

— Про що ти?! — здивовано обернувсь я до нього.

— Як про що? Про аварію.

— Про яку аварію?

— З Прабакером!

— Що?!

— О Господи, Ліне! Я думав, ти вже знаєш...— вичавив Джоні. Кров відринула від його обличчя. Голос його урвався, з очей потекли сльози.— Я думав, ти знаєш. Що я міг подумати, коли ти у такому вигляді? Я вирішив, що тобі все відомо. Я чекаю тебе тут вже цілу годину. Я поїхав шукати тебе, тільки-но вийшов з лікарні...

— З лікарні! — тупо повторив я.

— Так, з лікарні Святого Георгія. Він в палаті інтенсивної терапії. Після операції.

— Якої операції?

— Він дуже скалічений, Ліне. Він ще живий, але...

— Але що?!

Джоні, не витримавши, заплакав. Стиснувши зуби і вдихнувши декілька разів повітря, він насилу заспокоївся.

— Вчора пізно увечері він узяв двох пасажирів. Точніше, о третій ранку. Чоловікові з дочкою треба було в аеропорт. На дорозі перед ними був ручний візок. Ти знаєш, люди часто возять ночами вантажі по шосе, хоч це й заборонено. Але вони хочуть скоротити шлях, щоб не тягнути тяжкого візка багато миль в обхід, яар. Візок був навантажений довгими сталевими брусами. На крутому підйомі вони не утримали свій візок. Він вислизнув у них з рук і покотився назад. Прабакер виїхав із-за рогу, і візок врізався в його авто. Сталеві бруси прошили його наскрізь. Пасажири на задньому сидінні були убиті відразу ж. Їм знесло голови. Начисто. Прабакера бруси ударили в обличчя.

Він знову заплакав, і я поклав руку йому на плече. Люди за сусідніми столиками оберталися на нас, але тут-таки відводили очі. Коли Джоні трохи опам’ятався, я замовив йому віскі. Він вихилив його одним духом, як і Прабакер першого дня нашого знайомства.

— У якому він стані зараз?

— Лікар сказав, що він не виживе, Ліне...— озвався Джоні.— Сталевий брус геть вивернув його щелепу. На тому місці, де були рот і щелепа, тепер дірка, просто дірка. І шия вся роздерта. Вони навіть лице не забинтували, просто вставили в цю дірку купу всяких трубок. Щоб підтримувати в нім життя. Лікарі дивувалися, що він взагалі не загинув відразу ж. Він сидів там дві години, прикутий до сидіння, і не міг поворухнутися. Лікарі кажуть, що він помре сьогодні вночі. Тому я відразу поїхав по тебе. У нього також серйозні рани в грудях, в животі й на голові. Він вмирає, Ліне. Він вмирає. Нам треба їхати до нього.

У палаті реанімаційного відділення я побачив Кишана й Рухмабаї, які плакали, обнявшись, біля ліжка Прабакера. Були там і вбиті горем Парваті, Сита, Джітендра і Казим Алі. Прабакер був непритомний. Ціла батарея апаратури підтримувала діяльність його органів. Декілька трубок було прикріплено до обличчя — до того, що лишилося від його обличчя. Його неповторна сонячна усмішка була знищена. Її більше не було.