Розділ «Частина IV»

— Так, він мій друг,— відповів я і пригадав раптом, що розмовляю з журналісткою.

Втупившись у темний килим під ногами, я намагався дати лад своїм думкам, що кружляли у мене в голові, як піщинки, підхоплені смерчем. Я підняв голову.

— Спасибі тобі, Кавіто. А зараз вибач, мені треба йти.

— Послухай,— мовила вона м’яко,— я відразу ж зробила репортаж про це і продиктувала його по телефону. Якщо він з’явиться у вечірніх новинах, то копи, можливо, діятимуть обережніше. Між нами, я не думаю, що це Абдулла. Я не можу в це повірити. Він мені завжди подобався, я була навіть трохи захоплена ним, коли ти вперше привів його в «Леопольд». Можливо, це захоплення ще не зовсім пройшло, яар. Я не вірю, що він Сапна і що він учинив усі ці жахливі вбивства.

Вона пішла, всміхнувшись мені крізь сльози. Повернувшись до нашого столика, я вибачився за те, що вимушений покинути їх, і, нічого не пояснюючи, зняв Лайзину сумочку зі спинки стільця.

— Ліне, тобі і справді необхідно піти? — розчаровано протягнув Чандра.— Ми ж іще не обговорили питання про кастинговий контракт.

— Ти що, дійсно знайомий з цим Тагері? — запитав Кліфф з відтінком звинувачення в голосі.

Я подивився йому в очі твердим поглядом:

— Так, а що?

— І до того ж ти забираєш з собою чарівну Лайзу,— надув губи Чандра.— Подвійна втрата для нас.

— Я чув про нього багато різного, яар,— гнув своє Кліфф.— Як ти з ним познайомився?

— Він врятував мені життя, Кліффе,— відповів я трохи різкіше, ніж мені хотілося б.— При першій же нашій зустрічі в кублі стоячих ченців.

Відчиняючи двері для Лайзи, я озирнувся на товариство за столиком. Кліфф і Чандра шепотілися про щось, схилившись один до одного і не звертаючи уваги на збентежених дівчат.

Біля мотоцикла я розповів Лайзі про все. Вона помітно зблідла, але швидко узяла себе в руки і погодилася з тим, що перш за все треба з’їздити в «Леопольд». Абдулла міг бути там або міг залишити для нас записку. Лайза була налякана, я відчув цей страх в її руках, коли вона обхопила мене, сівши ззаду на мотоциклі. Я чимдуж давив на газ, петляючи поміж транспорту, що ледве рухався, і покладаючись на інстинкт і успіх, як це робив Абдулла. У «Леопольді» ми знайшли Дідьє, що, здається, вирішив цього вечора напитися як чіп.

— Все скінчилося...— пробелькотів він неслухняним язиком, наливаючи собі нову порцію віскі з великої пляшки.— Капець. Вони застрелили його годину тому. Всі тільки про це і говорять. У мечеті Донгрі вже моляться за упокій його душі.

— Звідки ти знаєш? — поспитавсь я.— Хто тобі сказав?

— Моляться за упокій душі! — пробурмотів він, опустивши голову на груди.— Безглузда фраза. Неначе можна молитися ще за щось. Всі молитви — це молитви за тих, хто помер...

Я схопив його за лацкани сорочки і струсонув. Офіціянти, що полюбили Дідьє так само, як і я, дивилися на мене і, певне, думали собі, чи не пора вже втрутитися.

— Дідьє! Послухай мене! Звідки ти знаєш? Хто тобі сказав? Де це сталося?

— Поліція була тут,— промовив він раптом дуже чітко і ясно. Він підняв голову і уважно подивився мені в обличчя своїми блакитними очима, наче вдивлявся в щось на дні ставка.— Вони хвалилися цим Мехмету, одному зі співвласників закладу. Ти знаєш його. Він іранець, як і Абдулла. Декотрі поліціянти з колабської дільниці брали участь в засідці. Кажуть, вони оточили його в провулку біля Кроуфордського ринку. Гукнули його і звеліли здаватися. Вони казали, що він був у своєму чорному одязі, а його довге чорне волосся розвівалося на вітрі. Копи довго і детально описували це. Дивно, чи не так, що вони так детально говорили про його волосся і одяг? Як ти думаєш, Ліне, щоб це означало? Потім... потім вони сказали, що він дістав два пістолети і почав стріляти в них. Вони тут-таки відкрили вогонь у відповідь. Вони сказали, в нього потрапило стільки куль, що все його тіло було знівечене. Вони буквально розірвали його на частини.