Розділ «Частина IV»

— Фанатизм — це протилежність любові,— проголосив я, пригадавши одну з лекцій Хадербгая.— Якось один розумний чоловік — мусульманин, між іншим,— сказав мені, що у нього більше спільного з раціонально мислячим юдеєм, християнином, буддистом або індусом, ніж із фанатиком, що поклоняється Аллаху. Навіть розумний атеїст йому ближчий, ніж фанатик-мусульманин. Я почуваю те ж саме. І я згоден з Вінстоном Черчиллем, який сказав, що фанатик — це той, хто не бажає змінити свої погляди і не може змінити тему розмови.

— То не будьмо фанатиками і змінімо тему,— засміялася Лайза.— Кліффе, я всією душею сподіваюся, що ти розповіси нам усі подробиці романтичної історії, що відбулася на зйомках «Передодня»[137]. Що там сталося?

— Так, так! — збуджено закричала Рита.— І розкажіть про цю новеньку дівчину. Про неї ходять такі скандальні чутки, що просто страшно вимовити вголос її ім’я. І ще, будь ласка, про Аніла Капура[138]! Я люблю його до самозабуття.

— І про Санджая Датта[139]! — озвалася їй Гіта.— Це правда, що ви були на вечірці, яку він влаштував у Версові? Господи, я віддала б все на світі за те, щоб побувати там! Розкажіть, розкажіть нам про все це!

Кліфф де Суза заходився розповідати байки з життя боллівудських зірок, а Чандра Мегта прикрашав їх орнаментом різних пліток. Поступово стало ясно, що Кліффу припала до вподоби Рита, а Чандра переніс усю свою увагу на Гіту. Після спільного обіду планувалося разом провести днину, а потім, звісно, і ніч. Обидва діячі індійської кінематографії передчували цю перспективу, і їхні розповіді й анекдоти набували дедалі сексуальнішого характеру. Оповідки їхні були цікаві й кумедні. Під час одного з вибухів реготу до зали увійшла Кавіта Синг. Я познайомив її з товариством.

— Перепрошую за вторгнення,— похмуро сказала Кавіта,— але мені треба терміново поговорити з Ліном.

Було видно, що вона чимось стурбована.

— Сідай, поговоримо тут,— запропонував я, перебуваючи під враженням від анекдоту.— Всім буде цікаво послухати про цю справу з сестрами.

— Я не з приводу цієї справи,— сказала Кавіта, не сідаючи,— це стосується Абдулли Тагері.

Я відразу ж підвівся і вийшов разом з Кавітою в маленький хол, зробивши знак Лайзі почекати за столом.

— Твій друг Тагері у великій небезпеці.

— Що сталося?

— Я чула краєм вуха розмову у відділі кримінальної хроніки «Таймс». Поліція полює за Абдуллою. Сказали, що є наказ стріляти без попередження.

— Що?!

— Вони хочуть будь-що схопити його. Хочуть узяти його живим, але вони упевнені, що він озброєний, і при спробі застосувати зброю наказано пристрелити його, як собаку.

— Але чому? У зв’язку з чим?

— Вважають, що Сапна — це він. У них нібито є конфіденційна інформація і навіть докази. Принаймні, вони упевнені, що це так, і мають намір заарештувати його сьогодні ж. Може, навіть і заарештували. У серйозному ділі з бомбейською поліцією жарти погані. Я вже дві години шукаю тебе.

— Він — Сапна? Нісенітниця!

Але я знав, що це не нісенітниця. Це могло бути правдою і це багате чого пояснювало, хоча я і не розумів, як саме. Але було дуже багато незрозумілого, пов’язаного з Абдуллою, та й чимало було запитань, яких я не спромігся вчасно поставити Абдуллі.

— Нісенітниця чи не нісенітниця, але такі факти,— приречено знизала плечима Кавіта. Голос її тремтів.— Я шукала тебе всюди, поки Дідьє не сказав мені, що ти тут. Я знаю, що Тагері твій друг.