Розділ «Частина IV»

Лайза заплакала і сіла поряд з Дідьє. Він сумно обійняв її, але зробив це автоматично, не дивлячись на неї. Він тримав її за плечі й хитався з боку на бік, але так само він побивався б, обхопивши руками себе самого, якби був сам.

— Там зібрався великий натовп,— провадив він.— Всі були у відчаї. Поліціянти почали нервувати. Вони хотіли відвезти його тіло в лікарню в одному зі своїх фургонів, але натовп перекинув фургон. Тоді вони віднесли його до поліційної дільниці біля ринку. Люди пішли за ними, викрикуючи прокляття і погрози. Напевно, вони ще там.

Поліційна дільниця біля Кроуфордського ринку. Мені треба було мчати туди. Я повинен був побачити його тіло, побачити його. Ану ж бо він ще живий!

— Посидь тут з Дідьє,— сказав я Лайзі.— Я повернуся. Або, якщо хочеш, візьми таксі і їдь додому.

Я відчував, як мені в бік, біля серця, встромилася стріла, що проткнула мене наскрізь. Я мчав до Кроуфордського ринку, і з кожним зітханням стріла колола мене в самісіньке серце.

Мені довелося покинути мотоцикла, не доїжджаючи до дільниці, тому що вулиця була заповнена юрбою. Я був оточений розлюченими людьми, що безглуздо топталися на місці, здебільшого мусульманами. Судячи з того, що вони кричали і скандували, вони були не просто засмучені — смерть Абдулли сколихнула давні образи, що роками накопичувалися в бідних мусульманських кварталах навколо ринку, обійдених увагою міської влади. Зусібіч лунали скарги і вимоги, що часом суперечили одна одній. Подекуди в натовпі чулися молитви.

Кожен крок крізь цей хаос доводилося відвойовувати з боєм. Людські хвилі накочувалися на мене, пхаючи убік, вперед, потім знову назад. Всі штовхалися, відпихали один одного руками і ногами. Кілька разів я мало не впав, й мене, напевно, затоптали б, якби я не хапався за чиюсь сорочку, хустку чи бороду. Нарешті я пробився до поліційної дільниці. Копи в шоломах і зі щитами вишикувалися в три-чотири ряди перед будинком.

Якийсь чолов’яга вхопив мене за сорочку і почав бити по голові. Не знаю, чому він атакував мене,— можливо, він і сам не розумів цього, але з’ясовувати причину мені було ніколи. Прикривши голову руками, я спробував звільнитися, але він вчепився в мою сорочку мертвою хваткою. Тоді я тицьнув пальцями йому в очі і ударив кулаком по скроні. Він впав, випустивши з рук мою сорочку, але на мене напали інші. Натовп розступився, і я опинився в центрі невеликого кола, де мусив відбиватися від ударів відразу зусібіч.

Я розумів, що добром це не кінчиться, рано чи пізно сили у мене вичерпаються і я не зможу чинити опір. Рятувало те, що люди кидалися на мене по черзі і не володіли технікою бою. Розмахнувшись, вони завдавали удару, а потім відступали. Я молотив кулаками всіх, що наближалися до мене, але в такому щільному гурті шансів у мене було небагато. Лише те, що люди захопилися бійкою, заважало їм кинутися зусібіч і роздавити мене.

Аж ось до мене пробився гурт із декількох чоловік на чолі з Халедом Ансарі. Інстинктивно відмахуючись від усіх, що виникали переді мною, я мало не затопив йому в пику, але він підняв обидві руки, закликаючи мене зупинитися. Його люди почали прокладати шлях крізь натовп, а він прикривав мене ззаду. Хтось усе ж таки завдав мені удару по голові, і я знову кинувся в гущавину людей, сповнений бажання битися доти, поки не втрачу всяку чутливість під їхніми ударами, поки не припиню відчувати цю стрілу в мене у грудях, що сповіщала про смерть Абдулли. Але Халед і двоє його друзів ухопили мене і витягнули з тієї несамовитої юрби.

— Його тут немає,— сказав Халед потому, як ми знайшли мого мотоцикла і він витер хусточкою кров з мого лиця.

Вона текла з носа і розбитої нижньої губи. Під оком швидко розцвітав великий синець. Але я нічого цього не відчував, ніякого болю. Весь біль був зосереджений у мене в грудях, поряд з серцем, пронизуючи мене з кожним вдихом і видихом.

— Його тут немає,— повторив Халед.— Сотні людей узяли дільницю штурмом ще до того, як ми сюди дісталися. Коли поліціянти відігнали їх, то виявили, що всі камери порожні. Натовп випустив заарештованих і поніс тіло Абдулли.

— Господи Боже! — простогнав я.— Біс би вхопив все на світі!

— Ми негайно займемося цим,— спокійно і упевнено вимовив Халед.— З’ясуємо, що сталося, і знайдемо його... його тіло.

Я повернувся в «Леопольд». Дідьє і Лайза вже пішли, а за їхнім столиком сидів Джоні Сигар. Я, знесилений, опустився на стілець поряд з ним. Поставивши лікті на стіл, я почав утирати сльози.

— Це жахливо! — простогнав Джоні.

— Так,— відгукнувся я.

— Ну чому, чому це сталося?

Я знизав плечима.