Розділ «Частина IV»

— Справа може вигоріти,— наполягала вона.— Я це відчуваю. У мене немає освіти, я не так розумна, як ти, Ліне. Мене нічому не учили. Але з цього... з цього щось вийде!.. Я могла б... не знаю. Могла у майбутньому стати продюсером... робити щось хороше.

— Ти й сама хороша. І куди б ти не виїхала, робитимеш добро.

— Ні. Це мій шанс. Я не повернуся додому, нікуди не поїду, поки ним не скористаюся. Якщо я цього не зроблю, навіть не спробую, все буде дарма — Мауриціо... і все, що тут сталося. Якщо ж залишуся, хочу чесно, своєю головою заробити купу грошви.

Бриз то вщухав, то знову віяв із затоки, від цього ставало то тепліше, то прохолодніше, то знову тепліше, і я відчував вітер на обличчі й на руках. Повз нас проплив маленький флот риболовецьких човнів, прямуючи в свою піщану гавань у районі нетрищ. Я раптом пригадав, як теж плив отак у човні через затоплений двір готелю «Тадж-Махал», а потім під лунким склепінням Брами Індії, згадав любовну пісню Вінода і дощ, який лляв тієї ночі, коли ми з Карлою покохалися...

Дивлячись на ці нескінченні, вічні хвилі, я пригадав усе, що сталося відтоді: в’язницю, тортури, зникнення Карли, виїзд Улли, зникнення Хадербгая і його поплічників, арешт Ананда, смерть Мауриціо, Рафіка, Абдулли, можливу смерть Модени, і смерть Прабакера... в останнє повірити було неможливо: невже Прабакер теж мертвий? А я — один з них — гуляю, розмовляю, дивлюся на бурхливі хвилі, але серце моє мертве, як і в цих небіжчиків.

— А як же ти? — запитала вона. Я бачив, як вона дивиться на мене, і відчував емоції, які виказував її голос: симпатію, ніжність і, може, навіть кохання.— Якщо я залишуся,— а я таки збираюся лишитися,— що ти робитимеш?

Якусь хвилю я дивився на неї, читаючи рунічні письмена в її небесно-блакитних очах. Потім устав, відійшов від стіни, обійняв її і поцілував. То був довгий поцілунок: поки він тривав, ми прожили разом ціле життя — жили, любили одне одного, старіли і померли. Коли наші вуста роз’єдналися, це життя, де ми могли б знайти притулок, стиснулося до іскри світла, яку ми завжди зможемо розгледіти в наших очах.

Я міг би її полюбити. Можливо, я й любив її трохи. Але часом найгірше, що ти можеш дати жінці,— це своє кохання. А я кохав Карлу. Так, я кохав Карлу.

— Що я робитиму? — запитав я, повторюючи її запитання. І, триваючи її за плечі на відстані витягнутих рук, усміхнувся.— Хочу трохи побути під кайфом.

І поїхав, навіть не озирнувшись на неї. Сплатив оренду своєї квартири за три місяці, заплатив охороні автостоянки і доглядальникові нашого будинку. У мене в кишені був надійний фальшивий паспорт, були й запасні паспорти, а жмут готівки я поклав у сумку, яку залишив разом з мотоциклом у Дідьє. Потім узяв таксі до опіумного кубла Гупта-джі поблизу вулиці Десяти Тисяч Повій — Шокладжі-стріт — і вичовганими дерев’яними східцями піднявся на третій поверх.

Гупта-джі надавав, курцям опіуму велику кімнату з двадцятьма спальними матами і дерев’яними подушками. Для клієнтів з особливими запитами були передбачені окремі кімнати. Вузькими дверми я пройшов у таємний коридорчик, що провадив до тих кімнат. Стеля тут була така низька, що мені довелося пересуватися майже рачки. У кімнаті, яку я вибрав, було ліжко з капоковим матрацом, пошарпаний килимок, маленька шафа з плетеними дверцятами, лампа під шовковим абажуром і великий глечик з водою. Стіни з трьох боків були з очеретяних ряден, напнутих на дерев’яні рами. Четверта стіна в узголів’ї ліжка виходила на гомінку вулицю, де стояли крамнички арабських і місцевих гендлярів, але вікна були затулені віконницями, і лише декілька яскравих плям сонячного світла пробивалися крізь шпарини. Стеля була відсутня, вгорі видно було тільки крокви, що тримали дах із глини й черепиці.

Гупта-джі отримав гроші й інструкції і лишив мене самого. Кімната була розташована під дахом, тож тут було страшенно гаряче. Я зняв сорочку і вимкнув світло. Маленька темна кімната нагадувала тюремну камеру вночі. Я сів на ліжко, і майже відразу ж заплакав. Мені вже хотілося плакати в Бомбеї: після зустрічі з прокаженими Ранджита, і коли незнайомець обмивав моє понівечене тіло у в’язниці на Артур-роуд, і з Прабакеровим батьком у шпиталі,— та завжди якось щастило погамувати сльози. І тільки тут, у цьому опіумному барлозі, я відпустив свої емоції на волю й почав оплакувати свою любов до Абдулли і Прабакера.

Для декотрих чоловіків сльози гірші, ніж побої: плач ранить їх дужче, ніж біль. Сльози йдуть від серця, але ми так часто і так довго заперечуємо його наявність, що коли воно починає говорити, одне велике горе розростається в сотню печалей. Ми знаємо, що сльози — природний і позитивний душевний прояв, що вони є свідченням сили, а не слабкості. І все-таки плач вириває із землі наше сплутане коріння; ми падаємо, як дерева, коли плачемо.

Гупта-джі дав мені досить часу. Почувши човгання його сандалів коло дверей, я втер сльози і запалив лампу. Він приніс і розклав на маленькому столику все, що я просив: сталеву ложку, дистильовану воду, одноразові шприци, героїн і блок цигарок. З ним була дівчина. Він сказав, що й звуть Шилпа і він доручив їй прислуговувати мені. Вона була зовсім юна, їй ще й двадцяти не було, та від цієї роботи на її обличчі застиг похмурий вираз. У її очах зачаїлася надія, готова огризнутися або поповзти, як побитий песик. Я попросив її і Гупта-джі піти, а потім приготував собі трохи героїну.

Шприц із дозою лежав на тарілці майже годину. Я брав його і підносив голку до товстої синьої вени на руці разів п’ять, але знову й знову клав його на місце. І всю цю годину я не міг відірвати погляду від рідини в шприці. Ось він, проклятий наркотик. Зілля, котре штовхнуло мене до скоєння жорстоких злочинів, запроторило до в’язниці, позбавило сім’ї. Зілля, що стало для мене всім і нічим: воно забирає все і не дає нічого. Але те ніщо, яке ти отримуєш, та бездушна порожнеча — це все, що ти бажаєш.

Я увіткнув голку, витер краплину крові, яка свідчила про те, що вену приколото бездоганно, і натиснув на поршень. Голка ще залишалася в руці, а зілля уже встигло перетворити мій мозок на Сахару. Теплі, сухі, сяйливі наркотичні дюни погасили всі думки, поглинули забуту цивілізацію моєї свідомості. Тепло наповнювало моє тіло, вбиваючи тисячі дрібних страждань, докорів сумління і незручностей, яких ми зазнаємо або які ігноруємо щодня в тверезому стані. Болю не було. Нічого не було.

А потім, хоч у моїй свідомості ще перебувала пустеля, я відчув, що моє тіло тоне. Скільки часу втекло, відтоді як я вперше уколовся героїном,— тиждень чи, може, й місяць? Я виліз на пліт і поплив смертоносним озером, що стояло в ложці, а в крові у мене бушувала Сахара. І ці плотогони над моєю головою несли в собі якесь послання, в ньому була відповідь на те, чому нам всім призначено було перетнутися: Хадеру, Карлі, Абдуллі й мені. Життя всіх нас дивним чином перетиналося на якомусь глибинному рівні, а плотогони володіли ключем до шифру.

Заплющивши очі, я пригадав Прабакера, і те, що працював він до пізньої ночі. Він і загинув через те, що мав таксі і працював на себе. Це я купив йому таксі. Він був би живий, якби я не купив йому це таксі. Він був маленьким мишеням, яке я приручив, підгодовуючи крихтами в тюремній камері, мишеням, яке замучили. Іноді в пам’яті моїй спливав образ Абдулли за хвилину до смерті, я бачив, як він стоїть, оточений поліціянтами. Стоїть сам. А мені слід було бути там. Я проводив разом з ним день у день і тоді повинен був бути поруч. Не можна дозволити своєму другу так померти — наодинці з долею і смертю. Куди поділося його тіло? А що як він таки був Сапною? Чи міг мій друг, якого я так любив, бути безжальним божевільним садистом? Як там розповідав Гані... Шматки розчленованого тіла Маджида були розкидані по всьому домі... Чи міг я любити людину, що вкоїла таке? Як можна було пояснити, що якась невелика, але наполеглива частка моєї свідомості з жахом припускала, що він і був Сапною, але при цьому я й далі його любив?

І я знов загнав у руку срібну кулю і знов опинився на тому плоту, Плотогони знали правду, і я був певен, що все зрозумію, треба тільки збільшити дозу.

Прокинувшись, я побачив, що наді мною схилилося чиєсь обличчя. Воно було люте, потворне, риси його були немов гірські хребти і долини, що починаються від очей, носа і рота. Я відчув, як мене стягують з ліжка і ставлять на ноги, котрі геть не слухаються мене.