Розділ «Частина IV»

— Можливо, ти і маєш рацію,— відгукнувся я, дивлячись на прегарне в своїй байдужості море.— Карла мені одного разу сказала, що ми всі намагаємося убити себе по декілька разів у житті, і зрештою досягаємо цієї мети.

Лайза розсміялася: я здивував її цією цитатою, але сміх швидко урвався, і вона глибоко зітхнула, а потім нахилила голову так, щоб вітер грався її волоссям.

— Те, що сталося з Уллою,— тихо сказала вона,— просто вбиває мене, Ліне. Не можу викинути з голови Модену. Щодня читаю газети, шукаю вістей про нього, думаю собі, може, його відшукали... Незрозуміло. І Мауриціо. Ти знаєш, я декілька тижнів страждала. Повсякчас плакала — і коли йшла по вулиці, й читаючи книгу, і намагаючись забутися сном. Не могла їсти, мене нудило. Думала про його мертве тіло... і як було Уллі, коли вона всадила в нього ножа. Але тепер все це, здається, трохи уляглося, хоч і лишилося десь там, глибоко усередині, але вже не зводить з розуму, як раніше. І навіть Абдулла... не знаю, що це — шок чи намагання заперечити те, що сталося... але я... не дозволяю собі думати про нього. Немов... немов я змирилася з цим, чи що. Але Модена — з ним набагато гірше. Не можу змусити себе не думати про нього.

— Я теж його бачив,— пробурмотів я.— Бачив його обличчя, хоча навіть не був у цьому готельному номері.

— Треба було всипати їй як слід!

— Уллі?

— Так, Уллі!

— Навіщо?

— Сука вона! Покинула його зв’язаним у тому номері. Завдала лиха тобі... мені й... Мауриціо. Але коли вона розповіла нам про Модену, я просто обняла її, одвела в душ і доглядала так, ніби вона тільки-но повідала мені, що забула погодувати свою кімнатну золоту рибку. Треба було зацідити їй у пику або вгатити ногою в дупу — хоч що-небудь зробити. Тепер її немає, а я й досі побиваюся за Моденою...

— У декого це непогано виходить,— сказав я, співчуваючи її гніву, тому що й сам його відчував.— Є такі люди, які завжди уміють змусити нас жаліти їх, хоч ми потім гніваємося і почуваємося дурнями. Вони ніби канарки у вугільних копальнях наших сердець. Якщо ми перестаємо їх жаліти, вони ошукують нас, і ми потрапляємо в біду. І я втрутився зовсім не для того, щоб допомогти їй. Я зробив це, щоб допомогти тобі.

— Знаю, знаю,— зітхнула вона.— Улла й не винна... Її зіпсував Палац, у неї в голові повний безлад. Всі, хто працював на мадам Жу, теж такі. Шкода, що ти не бачив Улли раніше, коли вона допіру починала там працювати. Повинна тобі сказати: вона була чарівна. І навіть якась... аж цнотлива, такою не була жодна дівчина там, якщо ти мене розумієш. Я вже геть ума рішилася на ту пору. Всі ми... нам доводилося бозна-що там витинати!..

— Ти мені вже розповідала,— м’яко сказав я.

— Невже?

— Так.

— Розповідала про що?

— Багато про що. У ту ніч, коли я прийшов забрати свій одяг у Карли. З тим хлопчиною, Тариком. Ти була дуже п’яна і під сильним кайфом.

— І я розповіла тобі про це?

— Так.

— Господи Ісусе! Нічого не пам’ятаю. У мене тоді геть дах поїхав. Але саме в ту ніч я вперше спробувала звільнитися від цієї погані — і зуміла цього домогтися. Втім, я пригадую того хлопчину... і пам’ятаю, ти не хотів займатися зі мною сексом.

— Ні, я хотів цього!