Розділ «Частина III»

— Це фраза Карли.

Він спохмурнів, стиснувши губи і напружуючи пам’ять.

— Так?

— Авжеж. Це її слова.

— Дивно,— пробурмотів він.— Я був певен, що це моя фраза. А ти точно знаєш?

— Так, я чув це від неї.

— Ну гаразд... прикмета полягає в тому, що людина, яка при знайомстві з Хасаном називає своє ім’я, згодом неодмінно стає його клієнтом — або живим, або мертвим. Тому ніхто не називає йому своє ім’я при першій зустрічі. Сподіваюся, ти не сказав йому, як тебе звуть?

Натовп навколо нас заревів ще голосніше, коли Джозеф і Марія наблизилися. Я звернув увагу на сяйливу і повну надії усмішку Марії і присоромлений, але рішучий вигляд Джозефа. Дівчата жменями кидали в натовп пелюстки хризантем, які розліталися у всіх усюдах і падали просто на нас. Проходячи коло чайної, Джозеф подивився мені в обличчя. Очі його горіли під насупленими бровами, але на губах грала щаслива усмішка. Він двічі кивнув мені й одвів погляд.

Джозеф, звісно, не міг знати цього, але своїм кивком він відповів на запитання, що не давало мені спокою відтоді, як я утік із в’язниці. Джозеф відродився, і в тому почутті, якого він зазнавав зараз, був і сором, і була перемога. Ці почуття пов’язані між собою: сором надає сенсу перемозі, а перемога служить винагородою сорому. Ми всі врятували Джозефа, спочатку ставши свідками його сорому, а потім розділивши з ним його перемогу. І відбулося це завдяки тому, що ми втрутилися в його життя, бо порятунок неможливий без любові.

«Що характерніше для людини, — запитала мене одного разу Карла,— жорстокість чи здатність її соромитися?» В ту мить мені здавалося, що це запитання торкається самісіньких основ людського буття, але тепер, коли я став мудріший і звик до самоти, я знаю, ще головною в людині є не жорстокість і не сором, а здатність прощати. Якби людство не уміло прощати, то винищило б себе в безперервній вендеті. Без уміння прощати не було б історії. Без надії на прощення не було б мистецтва, бо кожен витвір мистецтва — це в певному розумінні, акт прощення. Без цієї мрії не було б любові, бо кожен акт любові — це в деякому розумінні обіцянка прощення. Ми живемо тому, що уміємо любити, а любимо тому, що уміємо прощати.

Барабани стихали, танцюристи віддалялися від нас; їхні голови гойдалися, мов соняшники од вітру. Коли від музики лишилася тільки згадка, люди знов звернулися до своїх клопотів, своїх потреб, своїх надій і нехитрих спроб перехитрити нелегку долю. І на якусь часину світ навколо нас зробився кращим, бо його осяяли людські усмішки, невинні й чисті, мов пелюстки тих квітів, що падали на наші обличчя, ніби сльози.

Розділ 18

Кам’янистий берег довгою дугою тягнувся від мангрового болота, що лежало біля нетрищ, і сягав Нариман-Пойнт. Дощова пора була у розпалі, та зараз перенизані блискавками тяжкі темні хмари не вивергали дощу. Зграя болотяних птахів спікірувала на мілководдя і щезла в комишах. Рибалки витягали неводи на бурхливій поверхні затоки. Діти бовталися у воді або гралися на березі серед великих валунів. Розкішні житлові будинки-вежі утворювали золотий півмісяць по всьому берегу аж до консульського району на мисі. У дворах цих будинків і на довколишніх луках гуляли багатії. Здалеку білі сорочки чоловіків і ряснобарвні сарі жінок здавалися намистинками, нанизаними на чорну нитку асфальтових доріжок. Повітря тут було чисте й прохолодне, у всіх усюдах стояла тиша. Цей район називався Бек-бей, він був найбільш придатною місциною для людини, що рятується від переслідування і хоче зробити переоблік духовних і матеріальних цінностей.

Я сидів на великому плескатому камені й палив цигарку. Тими днями я багато палив, бо, як і всім курцям, померти мені хотілося не менше, ніж жити.

Тяжкі дощові хмари розійшлися, і вікна далеких будинків засяяли золотом. Потім вировисько хмар затулило весь обрій, небо стало олов’яне і вже нічим не відрізнялося від розбурханого моря.

Я прикурив ще одну цигарку. Дідьє ніколи не випитував у своїх друзів ніяких секретів, окрім інтимних, тож змусив мене зізнатися, що після приїзду до Індії я жодного разу ні з ким не кохався. Спершу він аж рота роззявив, а потім сказав: «Знаєш, друже, це дуже велика перерва між двома чарками. Мені здається, тобі просто необхідно напитися, та Ще й швидко». Звісно ж, він мав рацію: що довше тривав період стриманості, то більшого значення я надавав сексу. У нетрищах було доста гожих дівчат і досвідчених жінок, що будили в мені цілі симфонії натхнення. Але я не дозволяв своїм очам і думкам заходити надто далеко в цьому напрямі — це перекреслило б усе, що я робив як лікар, і геть зіпсувало б мою репутацію, котрої я тут набув. Звісно, мені неодноразово траплялася нагода покохатися з іноземними туристками, з якими я зустрічався майже щодня. Німки, французки й італійки неодноразово запрошували мене покурити у них в номері після завершення оборудки з травичкою або гашишем. Зрозуміло, що передбачалося не одне лише куріння. Спокуса була велика, іноді я утримувався від неї ціною тяжких мук. Та була одна проблема: я не міг забути Карлу. Десь у глибині моє! свідомості у мене виникало інтуїтивне відчуття — не знаю, що його породжувало — любов, страх чи й просто здоровий глузд,— та я був певен, що не завоюю її, якщо не чекатиму.

Я ніколи не вірив у кохання з першого погляду, поки воно не спіткало мене. Коли це таки сталося зі мною, враження було таке, наче я отримав потужний заряд світла й тепла. І все життя моє відтоді було підпорядковане цьому коханню. Проте вона сказала, що не любить мене і не хоче, щоб я любив її. Дідьє попереджав, що ніщо не завдає такого болю, як нерозділене кохання. Звісно, до певної міри він мав рацію, та я не міг розлучитися зі своєю надією й улягав інстинкту, що наказував мені чекати.

І ще одна любов не давала мені спокою — моя любов до Хадербгая. Абдул Гані назвав його рятівною гаванню, де знаходять притулок тисячі людей. Здається, так сталося й зі мною. Коли Абдул говорив про свої пошуки істини й відповіді на три головні життєві питання, він змалював моє прагнення знайти людину, якій можна було повірити. Щоразу, коли я знайомився з новим віровченням і зустрічав нового гуру, виявлялося, що віровчення непереконливе, а гуру недосконалий. Всі віровчення вимагали, щоб я ішов на компроміс. Всі вчителі вимагали, щоб я заплющував очі на ту або ту недосконалість. І от з’явився Абдель Хадер Хан, що іронічно поглядав на мої підозри своїми бурштиновими очима. «Чи можна йому вірити? — питав я себе.— Чи знайшов я в нім свого Вчителя?»

— Гарно, правда? — запитав Джоні Сигар, сідаючи поряд зі мною і дивлячись на розбурхане море.

— Авжеж,— погодивсь я і запропонував йому цигарку.