Розділ «Частина III»

— Звісно, її треба покласти в лікарню,— сказав я рішуче.— Це дуже серйозно, Джіту.

— Але вони ж не хочуть брати її, Лінбаба! — заволав Джітендра Сльози котилися по його круглих щоках.— Дуже багато людей пробули там сьогодні шість годин! Шість годин чекали надворі разом з іншими хворими. Врешті-решт Радга почала благати, щоб я відвіз її назад, додому. Їй було соромно бути там у такому вигляді. Ми щойно повернулися, і я пішов шукати тебе, Лінбаба.

Я звелів їм набрати свіжої води, прокип’ятити її протягом десяти хвилин і лише після цього використовувати для пиття. Разом з Джітендрою і Джоні ми пішли до моєї хати, я узяв пігулки глюкози і суміш парацетамолу з кодеїном, за допомогою якої я сподівався збити лихоманку, Не встиг Джітендра піти, як до хати забіг Прабакер і вчепився в мене з виразом крайньої муки на обличчі.

— Ліне! Ліне! Парваті дуже погано! Будь ласка, ходімо хутчій!

Дівчину мучили болі в шлунку. Вона то згорталася клубком, тримаючись за живіт, то випрямлялася, вигнувши спину в конвульсіях і розкинувши руки і ноги. Температура у неї була висока, шкіра слизька від поту. У неї теж була блювота і пронос, і в порожній чайній стояв такий сморід, що її батьки намагалися дихати через хустку. Кумар і Нандита Патак, зрозуміло, пробували допомогти своїй дочці, але були безсилі, і їх охопив відчай. Вони були такі пригнічені й перелякані, що дотримання пристойності відійшло на другий план, і вони дозволили мені оглянути дівчину в тонкій спідній сорочці, що оголяла її плечі і значну частину грудей.

Сестра Парваті Сита так перелякалася, що забилася в куток. Вона розуміла, що Парваті страждає не від простої недуги.

Джоні Сигар звернувся до неї на хінді. Тон його був гострий, майже брутальний. Він докоряв їй тим, що вона злякалася, і сказав, що життя сестри перебуває в її руках. Поступово його голос змусив дівчину вибратися з нетрів її темного страху. Вона підвела голову й подивилася на Джоні, ніби вперше побачивши його. Потім, не підводячись на ноги, вона підповзла до Парваті й витерла їй рота мокрим рушником, вступивши, на заклик Джоні Сигара, в боротьбу за життя своєї сестри.

То була холера. До вечора виявилося десять випадків серйозного захворювання, ще у дванадцяти душ були симптоми цієї хвороби. До ранку число хворих зросло до шістдесяти, а людей з симптомами — до сотні. Опівдні нас спіткала перша втрата. Померла Радга.

Відділ охорони здоров’я бомбейського муніципалітету прислав до нас свого чиновника. Це був чоловік років сорока на ім’я Сандип Джіоті. На шиї у нього висіла маска, яку він надівав щоразу, як заходив до хатини чи спілкувався з хворим. Потому як він зробив інспекційний огляд селища, ми разом з доктором Хамідом, Казимом Алі Гусейном і Прабакером обговорили результати.

— Ми проаналізуємо всі узяті зразки,— сказав Сандип Джіоті, кивнувши на свого асистента, який тримав у руках валізку з пробірками.— Але і без того ясно, що ви маєте рацію, Хаміде. Це вже тринадцятий спалах холери на ділянці від Колаби до Кандівлі. Спалахи поки що переважно невеликі, але в Тгані дуже серйозний випадок — щодня хвороба вражає до сотні людей. Всі лікарні переповнені. Але могло бути й гірше, враховуючи, що зараз сезон дощів. Є надія, що ми зуміємо обмежити епідемію п’ятнадцятьма-двадцятьма осередками інфекції.

Я чекав, що Казим Алі або доктор Хамід скажуть що-небудь із цього приводу, але вони лише похмуро кивнули. Тоді я узяв ініціативу в свої руки.

— Цих людей треба відправити до лікарні.

— Послухайте,— мовив Сандип Джіоті, глибоко зітхнувши і озираючись навколо,— найважчих хворих ми можемо узяти, я про це поклопочуся. Але госпіталізувати всіх просто неможливо. Я не хочу обіцяти вам нездійсненного. Та ж сама картина в десяти інших селищах нетрів. Я відвідав їх усі, і скрізь до мене звертаються з цим проханням. Вам доведеться боротися з епідемією на місці, своїми силами. Іншого виходу немає.

— Ви що, з’їхали з глузду? — вибухнув я, відчуваючи, як від страху в мене аж у животі замлоїло.— Ми вже втратили сьогодні вранці мою сусідку Радгу. Тут тридцять тисяч душ. Як ми можемо битися з холерою самі? Це просто смішно! Ви ж відділ охорони здоров’я, хай йому біс!

Сандип Джіоті мовчки дивився, як його помічник упаковує валізку зі зразками, потім обернувся до мене. У його почервонілих очах була злість. Він і сам був засмучений тим, що його відділ не може допомогти нам, та й не хотілося йому вислуховувати лайку із цього приводу, тим паче від іноземця. Якби він не знав, що я живу і працюю в нетрищах, що люди ставляться до мене з повагою і надією, він просто послав би мене подалі. Всі ці думки промайнули на його втомленому обличчі і змінилися терплячою, майже ласкавою усмішкою. Він знову розкуйовдив свою непокірну чуприну.

Послухайте, я не хочу, щоб чужинець повчав мене, як треба піклуватися про здоров’я своїх співгромадян. Я розумію, ви розгублені, і Хамід каже, що ви проводите в нетрищах велику роботу, але я постійно маю справу з подібними випадками по всьому штату. Населення Махараштри складає сто мільйонів чоловік, і ми піклуємося про них всіх, як можемо.

— Так, звісно, пробачте мені...— зітхнув я, торкнувшись його руки.— Я не хотів звинувачувати особисто вас. Просто я... я не знаю, що мені з цим робити!..

— Чому ви живете тут? Адже ви можете виїхати.

Питання було досить несподіване, і я розгубився.

— Не знаю. Я... я люблю це місто. Чому ви, наприклад, не виїжджаєте з нього?