Розділ «Частина III»

Він пильно подивився мені в очі, потім знову м’яко всміхнувся.

— Що ви можете для нас зробити? — запитав доктор Хамід.

— Боюся, не дуже багато.— Помітивши жах у мене в очах, він стомлено зітхнув.— Я скерую до вас бригаду добровільних помічників, що володіють відповідними навичками. Мені дуже хотілося б зробити для вас більше, повірте. Але я певен, так, певен, що ви впораєтеся з цим. Це не так страшно, як вам зараз здається. Ви вже успішно вступили в боротьбу. Де вам вдалося дістати сіль?

— Я приніс,— поспішно кинув Хамід.

— Коли я повідомив докторові Хаміду про холеру, він дав нам сіль і пояснив, як її треба вживати,— сказав я.— Але біда в тому, що у деяких хворих вона не утримується в організмі.

Метод відновлення водно-сольового балансу був винайдений вченим Джоном Роде, який працював у республіці Бангладеш наприкінці 1960-х — початку 1970-х років разом з місцевими лікарями і фахівцями ЮНІСЕФ[94]. Він склав рецепт фізіологічного розчину, що містить дистильовану воду, цукор, кухонну сіль і деякі інші мінеральні добавки в певній строгій пропорції. Як відомо, люди, заражені холерним вібріоном, вмирають від зневоднення, вода інтенсивно полишає їхнє тіло разом з блювотою і випорожненнями. Джону Роде вдалося встановити, що водний розчин цукру і солі допомагає хворим зберегти воду в організмі й подолати недугу. Прокажені на прохання доктора Хаміда привезли нам декілька десятків слоїків цього розчину. Але я не знав, скільки розчину нам буде ще треба й чи зможуть вони дати ще.

— Трохи солі ми відправимо вам з бригадою помічників,— сказав Сандип Джіоті.— Правда, запаси цієї солі в місті вже закінчуються, але я потурбуюся, щоб вам доставили її в першу чергу. Зичу вам успіху.

У похмурому мовчанні ми дивилися услід Сандипу Джіоті з його асистентом. Нам було страшно.

Казим Алі Гусейн узяв ситуацію під свій контроль. Свій дім він оголив штабом боротьби з епідемією. Там зібралося близько двадцяти жителів селища, щоб скласти план дій. Холера має водне походження. Бактерія потрапляє з водою в тонкий кишечник і викликає лихоманку, блювоту і пронос, в результаті яких відбувається зневоднення організму. Ми вирішили провести знезараження води. Діставши грубу пачку грошей, Казим Алі передав її Джоні Сигару і звелів купити на них пігулки для очищення води й інші необхідні ліки.

Через дощі утворилося безліч калюж і струмочків, які теж правили за середовище, де розмножувалися бактерії. Було вирішено викопати неглибокі траншеї і наповнити їх дезінфікуючим розчином. Крім того, вирішили розставити скрізь пластмасові відра для відходів і забезпечити кожну сім’ю антисептичним милом, а в чайних і закусочних влаштувати похідні кухні зі стерилізованим посудом. Була організована бригада, яка повинна була вивозити померлих на візках в лікарняний морг. У моє завдання входило простежити за вживанням соляного розчину й у разі потреби приготувати його самостійно.

Намічені заходи були нелегким і трудомістким завданням, та люди одностайно підтримали їх. У екстремальних, критичних ситуаціях людина виявляє свої найкращі якості, які в спокійні й благополучні моменти зазвичай глибоко заховані. Наші чесноти формуються нещастями, яких ми зазнаємо. Проте боротися з холерою мене змушував радше сором, а не чеснота. Моя сусідка Радга два дні перебувала у тяжкому стані, а я навіть не знав про це. Я думав собі, що моя пихатість і зарозумілість теж послужили причиною поширення хвороби. Звісно, я розумів, що епідемія вибухнула не тому, що я щось зробив або чогось не зробив, вона рано чи пізно охопила б нетрища незалежно від мене. Проте я не міг позбутися думки про те, що моє самовдоволення зробило мене співучасником лиха.

Всього тиждень тому я радів: за цілий день до мене ніхто не звернувся по допомогу. Якщо дев’ять місяців тому, коли відчинилася моя клініка, до мене стояли черги в кількасот душ, то тепер не було нікого. І того дня ми з Прабакером добряче випили за те, що я, мовляв, уздоровив селище від недуг і хвороб. Тепер, коли я гасав од одного хворого до другого, те самовдоволення видавалося мені дурним і нерозумним. Мене гризло також відчуття провини перед Радгою: вона вмирала, а я в цей час, завівши корисне знайомство з туристами, відзначав цю подію в їхньому п’ятизірковому готелі вона кидалася і звивалася від болю на долівці, а я замовляв у номер закуски і морозиво.

Я поспішив у свою клініку. Навколо було порожньо. Прабакер доглядав Парваті. Джоні Сигар на чолі своєї команди розшукував мерців і вивозив їхні тіла. Тільки Джітендра сидів на землі біля своєї хатини затуливши обличчя руками і віддавшись своєму горю. Я доручив йому купити деякі ліки й пошукати в аптеках солі для розчину. Він поволі побрів у бік вулиці, а я дивився йому услід, охоплений неспокоєм за нього і ще більшим — за його сина Сатиша, який теж захворів. І тут я побачив, що до мене прямує якась жінка. Перш ніж я встиг розгледіти, хто це, серце вже підказало мені: Карла.

На ній був «салвар каміз» — найгарніше вбрання після сарі. Костюм був кольору зеленої морської хвилі: довга сукня темного відтінку, а шаровари світлішого. На шию вона пов’язала жовтий шарф, кінці якого, що переливалися цілою палітрою відтінків, спадаючи на спину. Чорні коси були зав’язані вузлом на потилиці. Завдяки цій зачісці ще більше вирізнялися її очі — зелені, наче вона в мілкій лагуні, де хвилі м’яко хлюпають коло берега на золотому піску,— а також чорні брови і гожі вуста. Губи її нагадували м’які контури барханів у пустелі під кінець дня або піняві гребені хвиль, або складені в любовному танці крила птахів. Вона прямувала до мене, мов штормовий вітер, що гуляє в кронах дерев на березі.

— Що ти тут робиш?

— Уроки гарних манер, бачу, пішли тобі на користь! — саркастично посміхнулася вона.

— У нас холера.

— Я знаю. Дідьє сказав мені — він зустрів одного з твоїх тутешніх друзів.

— То навіщо ж ти прийшла?

— Я прийшла допомогти тобі.