Розділ «Частина III»

— Хочеш чаю? — запитав я Дідьє, одягаючи чисту білу сорочку.— Ми можемо піти до Кумара.

— Я щойно випив одну чашку,— відповів Прабакер.— Але заради дружби можна випити ще одну, правда?

Чайна була простора, але дуже занедбана. Дах був із листів пластмаси; біля стіни містився прилавок, перероблений зі старої шафи; за ослони для відвідувачів правили дошки, покладені на стовпчики цегли. Все це було запозичене із сусіднього будівництва. Кумар вів безперестанну війну з відвідувачами, що прагнули украсти дошки і цеглу для власний будівельних потреб.

Він підійшов до нас, щоб особисто прийняти замовлення. Згідно з тутешнім етикетом, що більше чоловік заробляв, то убогіше він мав виглядати, тож Кумар обдертий був ще дужче, ніж його клієнти. Він підсунув нам замість столика ґратчастий пакувальний ящик, оглянув його, критично примружившись, стер пилюгу брудною ганчіркою і поклав її за пазуху.

— У кого справді страшний вигляд, то це у тебе,— сказав я Дідьє, коли Кумар пішов приготувати нам чай.— Не інакше, як у тебе чергова любовна пригода.

Дідьє усміхнувся, струснув чорними кучерями і підняв руки долонями догори.

— Я дуже втомився, це так,— зітхнув він з удаваною, але дуже правдоподібною жалістю до себе.— Ти навіть уявити не можеш, які фантастичні зусилля потрібні для того, щоб спокусити простого індійського чоловіка. І що він простіший, то важче. Я просто з сил вибиваюся, намагаючись навчити шахрайству людей, у яких немає ніяких талантів для цього.

— Боюся, навчивши їх, ти сам себе покараєш...

— Ну, до цього ще далеко,— замислено сказав він.— А ти, друже мій, виглядаєш чудово. Правда, трохи бракує лоску, якого набуваєш, коли живеш світським життям. І я прийшов, щоб заповнити цю прогалину. Я повідомлю тобі всі останні новини і викладу всі плітки. Ти ж знаєш відмінність між новиною і пліткою? Новина повідомляє тобі про те, що люди робили, а плітка — про те, яке задоволення вони від цього отримали.

Ми обидва засміялися, але голосніше за всіх зареготався Прабакер. Люди в чайній обернулися до нього з подивом.

— Отже, з чого почати? Ага, знаю. Наступ Вікрама на Летицію розвивається з дивовижною передбаченістю. Якщо спочатку вона терпіти його не могла...

— Здається, «терпіти не могла» — надто вже гостро сказано, це не відповідає дійсності,— заперечив я.

— Так, мабуть, ти маєш рацію. Кого наша мила англійська троянда справді терпіти не може, то це мене. А Вікрам її тільки дратував.

— Так, це буде точніше,— погодився я.

— Et bien[88], якщо спершу він дратував її, то поступово його відданість і наполегливі романтичні залицяння призвели до того, що вона почала ставитися до нього з дружньою огидою — мабуть, інакше цього не назвеш.

Ми знову засміялися, а Прабакер почав ляскати себе по стегнах і так дико реготатися, що люди аж очі витріщили на нього. Ми з Дідьє теж здивовано перезирнулися. Він відповів нам пустотливою усмішкою, але при цьому стріляв очима ліворуч. Поглянувши в тому ж напрямі, я побачив Парваті, що готувала їжу на кухні. Її товста чорна коса була линвою, якою чоловік міг піднятися на небеса. Її маленька фігурка — Парваті була крихітна, навіть менша від Прабакера — була його метою.

Але над головою Парваті палахкотіли очі Нандити, її матері. Це була огрядна молодиця, що за габаритами втроє перевершувала своїх доньок. У її погляді читалося прагнення злупити з нас якнайбільше і презирство до чоловічої статі. Я всміхнувся їй і похитав головою. Її усмішка, яку вона послала у відповідь, нагадувала злобний оскал воїнів народу маорі, який вони демонструють ворогам, щоб на смерть перелякати їх.

— Останнім подвигом Вікрама,— провадив Дідьє,— було приборкання коня, узятого напрокат на пляжі Чаупаті, і виконання верхи на нім серенади під вікном Летиції на Марин-драйв.

— Це принесло йому успіх?

— На жаль, non[89]. Коли Вікрам дійшов до найзворушливішої частини серенади, кінь від надміру почуттів навалив на тротуарі солідну купу merde[90], що викликало велике невдоволення всіх сусідів Летиції, й вони закидали Вікрама гнилими недоїдками. Цікаво, що найбільшими покидьками поціляла в нього сама Летиція.