Розділ «Частина III»

— Допомогти? У чому? — простогнав я роздратовано, оскільки боявся за неї.

— У тому, що ти робиш. Я хочу допомогти своїм ближнім. Хіба ти не цим тут займаєшся?

— Йди. Тут дуже небезпечно. Люди гинуть, і не відомо, що буде далі.

— Я нікуди не піду! — спокійно заявила вона, рішуче дивлячись на мене. Її великі очі горіли зеленим полум’ям. Ніколи ще вона не була така чарівна.— Мені не байдуже, що з тобою відбувається, і я хочу бути поряд. До чого мені вдатися?

— Це смішно! — зітхнув я.— Безглуздя.

— Послухай,— сказала вона з широкою усмішкою, що завжди мене дивувала.— Чому ти думаєш, що тільки тобі треба рятувати свою душу? Просто спокійно скажи, що мені робити.

Допомога мені таки була потрібна, надто ж потрібна була мені психологічна підтримка, що дозволила б упоратися з сумнівами, страхом і соромом. У хоробрості є цікава риса, що надає їй особливої ваги, і полягає вона в тому, що набагато легше бути хоробрим, коли треба виручати когось іншого, ніж у тих випадках, коли треба рятувати себе самого.

— Ну, справ тут вистачає. Тільки, на Бога, будь обережна. І при першій же підозрі, що у тебе... ну, не все гаразд, ти сідаєш у таксі та їдеш до мого знайомого лікаря Хаміда. Домовилися?

Вона простягнула мені свою довгу тонку руку.

— Домовилися,— сказала вона.— 3 чого почнемо?

Ми почали з того, що заходили в кожну хатину, де був хворий, і роздавали упаковки з сольовим розчином. Робота була украй неприємна. Слово «холера» походить від грецького слова «діарея». Холерна діарея відзначається украй огидним запахом, до якого неможливо звикнути. Щоразу, як ми заходили в хатину, до горла підступала нудота.

Карла трималася зі всіма дуже м’яко і доброзичливо, особливо з дітьми, і їй вдавалося вдихнути в людей надію. Я кохав її і кохав би навіть тоді, якби вона була ледачою, боязкою, скупою або злобною. Але вона була діяльною, хороброю, щедрою і великодушною. Вона уміла працювати і була справжнім другом.

Другої ночі, десь о третій годині, я сказав, що нам треба трохи поспати, щоб не впасти з утоми. Ми попрямували до моєї оселі. Місяця не було, але чорна баня неба була поцяткована сліпучими крапками зір. На роздоріжжі я зупинився і підняв руку. У темряві почувся такий звук, наче ото мнуть целофанову обгортку, причому він дужчав і дужчав. Я затулив Карлу і почав крутити головою, щоб з’ясувати, що ж воно таке і звідки лунає. І тут вони з’явилися.

— Не рухайся! — попередив я Карлу хрипким шепотом і притиснув її до себе.— Якщо будеш геть нерухома, вони вирішать, що ти неживий предмет, а якщо поворухнешся, роздеруть тебе.

То були щурі. Їх були сотні, потім тисячі. Вони були величезні, більші за котів, вгодовані й ситі. Вони текли безперервним потоком і терлися об наші ноги спочатку на рівні кісточок, потім гомілок, потім колін, бігли по спинах інших щурів, з розгону налітаючи на нас із Карлою. Поминувши нас, вони зникали в каналізації багатоквартирних будинків потойбіч проспекту. Це був їхній звичний маршрут: щоночі вони поверталися з найближчих ринків додому через нетрища. Здавалося, те щуряче море котиться повз нас уже хвилин з десять, хоч насправді минуло дуже небагато часу. Врешті вони зникли. У провулку запанувала тиша.

Карла стояла, роззявивши рота.

— Що це було, хай йому дідько? — вичавила вона.

— Ці чарівні створіння мандрують тут щоночі. Ніхто не протестує тому що вони дорогою підбирають весь непотріб, а людей не чіпають якщо ті перебувають в оселях чи навіть сплять спокійно надворі. Але якщо ти запанікуєш, вони просто повалять тебе і зжеруть.

— Ох, Ліне... ти напрошуєшся на комплімент! — протягнула Карла вже досить спокійним тоном, хоча в її очах ще хлюпав страх.— Що-що, а розважити дівчину ти вмієш!

Насилу плентаючись від утоми й пережитих хвилювань, ми увійшли до моєї хатини. Я розстелив ковдру на долівці, ми полягали, і я обняв її. Дрібний дощ неголосно лопотів покрівлею. Ми так зморилися, що не могли відразу заснути, і Карла почала розповідати мені про себе.