Розділ «Частина III»

Вона дивилася на мене, вирячивши очі. Потім вона всміхнулася, звела брови і кивнула: о’кей.

Вікрам підскочив до неї і зав’язав їй очі хусткою, запитавши, чи не дуже тисне. Потім він змусив її зробити пару кроків назад, до самого поїзда, і попросив витягнути руки вгору.

— Підняти руки? От так? Вікраме, якщо ти вирішив полоскотати мене, то пошкодуєш про це!

У цей момент на даху вагона з’явилося декілька чоловіків. Вони лягли ницьма і, звісившись вниз, схопили Летицію за руки, а потім без жодних зусиль підняли її на дах — важила вона небагато. Летті завищала, та її виск потонув у оглушливому свистку чергового по станції, що дав сигнал до відправлення. Поїзд поволі рушив з місця.

— Залазь! — крикнув мені Вікрам і поліз драбинкою на дах.

Я поглянув на Дідьє, але він похитав головою:

— Ні, друже мій, ця еквілібристика не для мене. Влізай швидше!

Я помчав навздогін потягові й видерся на дах. Там було з десяток чоловіків, зокрема, гурт музик, що тримали на колінах табли, цимбали, флейти і тамбурини. Трохи далі розташувався другий гурт, у центрі якого сиділа Летті, як і раніше, з пов’язкою на очах. Четверо про всяк випадок тримали її за руки й за плечі. Вікрам стояв перед нею навколішках і благально казав їй:

— Присягаюся, Летті, це буде великий сюрприз для тебе.

— О так, це і справді величезний сюрприз! — кричала вона.— Але його й не порівняти буде з тим сюрпризом, який чекатиме на тебе, коли ми спустимося звідси, клятенний Вікраме Патель!

— Летті! — окликнув я її.— Та тут такий разючий краєвид! Ох, про бач, я забув, що у тебе зав’язані очі. Але ти сама переконаєшся, коли знімеш пов’язку.

— Це чистісіньке божевілля, Ліне! — звернулася вона до мене.— Скажи цим покидькам, щоб вони відпустили мене!

— Ніяк не можна, Летті,— остеріг її Вікрам.— Вони тримають тебе щоб ти не впала. Бо ти можеш стати і заплутатися головою в дротах, яар, Почекай ще півхвилини, і відразу зрозумієш все, що відбувається.

— Я і так розумію, не хвилюйся. Я розумію, що тобі не жити, Вікраме, коли я спущуся з цього чортового даху. Вже краще тобі скинути мене з нього просто зараз! Якщо ти думаєш, що...

Вікрам розв’язав хустку. Побачивши панораму, яка відкривалася з даху поїзда, що мчав на повній швидкості, Летті несамохіть роззявила рота, і на її обличчі з’явилася широка усмішка.

— Овва! Це... це справді вражає!

— Дивися! — Вікрам витягнув палець вперед за рухом поїзда.

Над дахами вагонів упоперек було напнуто величезне полотнище, прикріплене до опор лінії електропередачі. Воно роздувалося, як вітрило над палубою морського судна. На полотнищі були написані фарбою якісь букви, кожна заввишки з людський зріст. Наблизившись, ми прочитали напис, що тягнувся від краю до краю:

ЛЕТИЦІЄ, Я КОХАЮ ТЕБЕ!

— Я боявся, що ти випростаєшся, і з тобою щось станеться, тож хлопці тримали тебе,— сказав Вікрам.