Розділ «Частина III»

— Тобі пощастило, що я не встигла увіткнути його тобі в черево, мерзотнику! Тільки спробуй зачепити її ще раз, я уб’ю тебе!

— Що йому тут було потрібно? — запитав я її.

— Це все через гроші. Вони у Модени. Улла подзвонила Мауриціо...

Вона замовкла, перелякана виразом, з яким я подивився на Уллу.

— Так, звісно, Ліне, їй не можна було дзвонити. Проте вона подзвонила йому і домовилася, що вони всі утрьох зустрінуться тут сьогодні. Але Модена не з’явився. Вона не знала, Ліне, що Мауриціо вплутав тебе в цю справу. Він тільки за хвилину до твого приходу признався нам, що назвав твоє ім’я гангстерам з Нігерії. Він сказав, що йому потрібні гроші, щоб виїхати, тому що вони ганятимуться за ним потому, як упораються з тобою. Якраз перед тим, як ти прийшов, наш герой почав бити Уллу, намагаючись з’ясувати, де перебуває Модена.

— Де гроші? — запитав я Уллу.

— Я не знаю, Ліне! — ридала вона.— До біса гроші! Мені вони геть не потрібні. Модена соромився того, що я працюю, але він не розуміє. Краще працювати на панелі, ніж брати участь у цьому божевіллі. Він любить мене, так, любить. І він не винен перед тобою в цій справі з неграми, Ліне, присягаюся тобі! Це Мауриціо придумав. Уже скільки тижнів все це триває! Так я і знала, що цим все кінчиться. А сьогодні Модена забрав гроші, які вкрав Мауриціо, й заховав їх десь. Він зробив це заради мене. Він любить мене, Ліне.

Вона знову істерично заридала. Я обернувся до Лайзи.

— Я забираю його з собою.

— Дуже добре,— кивнула вона.

— У вас усе нормально?

— Так, не хвилюйся.

— Гроші на життя у вас є?

— Є, є.

— Я пришлю Абдуллу. А ви замкніться і не впускайте нікого, крім нас, ясно?

— Все так і буде,— всміхнулася вона.— Спасибі, Гілберте. Ти знову порятував мене.

— Забудь про це.

— Та ні, не забуду,— сказала вона, замикаючи по нас двері.

Мені хотілося б написати, що я не став бити його, але, на жаль, не можу. Він був боягузом, і в тому, щоб відлупцювати його, не було ніякої доблесті. Він навіть не намагався захиститися, тільки пхинькав і благав пощадити його. Мені хотілося б також написати, що спонукав мене тільки праведний гнів і законне бажання помститися йому за той мерзенний учинок, але і цього я не певен. Навіть зараз, через багато років, я не можу стверджувати, що в мені не озвалося глибше, темніше і менш виправдане відчуття, ніж справедливе обурення,— і то були ревнощі. І ще одна маленька, але бридка часточка мого єства відіграла свою роль, підбурюючи мене побити його за красу, а не за підлість.

З іншого боку, мені, звісно, треба було б його убити. Коли я залишив його, скривавленого і приниженого, недалеко від лікарні Святого Георгія, мій внутрішній голос попередив мене, що на цьому проблеми не закінчаться. Я навіть подумав був, стоячи над його тілом, чи не ухвалити йому смертний вирок, але я не міг цього зробити. Мене зупинило перш за все те, що він сказав мені, коли благав пощадити. Він сказав, що видав мене нігерійським бандитам з ревнощів і заздрості до мене. Він заздрив моїй упевненості в собі, моїй фізичній силі, моїй здатності заводити друзів. І тому він ненавидів мене.