Розділ «Частина III»

— Три африканці, вони хочуть убити тебе і побити! Вони усюди ставляють питання. Це такі великі хлопці, просто буйволи! Ти повинен терміново зробити щасливий порятунок.

Я хвилин п’ять заспокоював його, а оскільки він поклав собі не відходити від мене ні на крок, щоб захищати, довелося придумати йому доручення — перевірити, чи не зупинилися ці африканці в одному з тих готелів, де він буває. Повернувшись до Дідьє, Вікрама й Абдулли, я сповістив їм ту новину. Досить довго всі сиділи мовчки, думаючи, що тут можна вдіяти. Першим порушив мовчання Вікрам.

— Треба знайти цих покидьків і проламати їм довбешки, яар,— запропонував він, допитливо дивлячись на нас.

— А перед цим убити їх на місці,— докинув Абдулла.

Вікрам кивнув.

— Зрозуміло ось що,— сказав Дідьє.— По-перше, Ліне, тобі не можна залишатися самому, поки ця проблема не вирішиться.

Вікрам і Абдулла згідно кивнули.

— Я покличу Салмана і Санджая,— вирішив Абдулла.— Ми не покинемо тебе самого, братику.

— А по-друге,— провадив Дідьє,— ця трійця не повинна залишатися в Бомбеї. Так або так, а треба їх позбутися.

Ми підвелися і попрямували були до каси, щоб розрахуватися, але Дідьє зупинив мене. Посадивши мене коло себе, він узяв зі столу серветку, загорнув у неї щось під столом і передав мені. Це був пістолет. Те, що Дідьє тягає з собою зброю, було повною несподіванкою для мене. Я був певен, що й інші не знають про це. Я встав і приєднався до Вікрама й Абдулли, що виходили з ресторану. Коли я озирнувся на Дідьє, він з серйозним виглядом кивнув мені, труснувши чорними кучерями.

Ми знайшли їх, але у нас пішов на це день і майже вся ніч. Врешті-решт нам допоміг Хасан Обіква, ще один негр. Ці троє приїхали до Бомбея вперше, і він їх не знав. Його інформаційна служба довідалася, що вони ганяються за мною через якусь операцію з наркотиками і настроєні рішуче.

Водієві Хасана Рагіму, що майже повністю оклигав од каліцтв, отриманих у в’язниці, вдалося з’ясувати, що вони зупинилися в одному з готелів у районі Форту. З дуже серйозним, мало не сором’язливим виглядом Рагім запропонував мені «вирішити» цю справу раз і назавжди, маючи на увазі, що може «порішити» цих негрів у мене на очах — поволі й із максимальними муками. Рагім почувався моїм боржником після того, як я визволив його з в’язниці на Артур-роуд, і це, на його думку, було найменше, що він міг зробити для мене в цій ситуації. Я відхилив його щедру пропозицію. Я повинен був сам з’ясувати, в чому справа, і покінчити з цією історією. З великим розчаруванням Рагім змирився з моїм рішенням і відвіз нас до готелю, де зупинилися ті мурини. Він лишився надворі стерегти наші авта, а ми з Абдуллою і Вікрамом увійшли досередини. З Рагім ом лишилися і Салман та Санджай, які повинні були перегородити шлях копам у разі їхньої появи чи принаймні затримати їх, поки ми не вшиємося.

Один з хлопців Абдулли зустрів нас і пошепки запропонував пройти за ним у номер по сусідству з африканцями. Приклавши вухо до стіни, ми почули їхні голоси. Вони базікали про якісь неістотні дрібниці, жартували. Аж несподівано один з них вимовив фразу, від якої у мене мурашки забігали по шкірі.

— У нього на шиї медаль,— сказав він,— із золота. Я хочу забрати її.

— А мені подобаються ці його туфлі, чи то пак черевики,— сказав інший.— Я беру їх.

Врешті вони домовилися зловити мене на стоянці неподалік мого дому, а потім побити мене до смерті й обчистити.

Це було дуже дивне відчуття — стоячи в темноті, слухати подробиці власного вбивства. Шлунок мій стиснувся, в нім вирувала якась нудотна суміш страху і гніву. Я сподівався, що вони розкриють план своїх дій, дадуть хоч який-небудь ключ до вирішення цієї загадки, але про це вони не говорили. Абдулла слухав, приклавши ліве вухо до тонкої перегородки, я приклав праве. Наші очі були на відстані долоні. Я ледве помітно кивнув, даючи знак, що пора починати. Абдулла теж так думав. Ми стояли перед дверима їхнього номера. У мене в руках була відмичка. Ми полічили у зворотному порядку: «Три, два, один!», я вставив відмичку в замок, повернув її і перевірив, чи не замкнені двері зсередини на засув. Двері не були на засуві, я відступив на крок і відчинив їх ногою. Минула секунда, дві, три, поки троє негрів дивилися на нас, роззявивши роти і витріщивши очі. Найближче до нас був здоровезний голомозий мурин з глибокими паралельними шрамами на щоці; він був одягнений в майку і боксерські труси. За ним стояв трохи нижчий зарізяка, на нім були тільки жокейські трусики. Схилившись над туалетним столиком, він нюхав героїн. Третій член ватаги був ще нижчий, але з дуже добре розвиненою мускулатурою. Він лежав на ліжку в глибині кімнати, гортаючи «Плейбой». У кімнаті стояв запах поту і страху.

Абдулла поволі й обережно зачинив двері, а потім замкнув їх. Як водиться, він був у чорному вбранні. Вікрам завжди носив чорний ковбойський костюм. Так сталося, що й на мені були чорні штани і футболка Приголомшені негри, мабуть, взяли нас за членів якогось клубу чи банди.

— Якого біса?! — прогарчав найвищий.

У відповідь я підскочив до нього і затопив у зуби. Але він встиг виставити руки, і ми зчепилися в тісних обіймах.