Розділ «Частина III»

Раптом оркестранти гучними і пронизливими голосами завели популярну любовну пісню, перекриваючи навіть страхітливий гуркіт барабанів і завивання флейт. Вікрам і Летиція невідступно дивилися одне на одного. Поїзд зупинився на наступній станції й рушив далі. Незабаром ми побачили ще одне полотнище. Воно запитувало:

ТИ ВИЙДЕШ ЗА МЕНЕ ЗАМІЖ?

Ми залишили це запитання позаду. Летті плакала. Вони обоє плакали. Вікрам кинувся до Летиції й обійняв її. Вони поцілувалися. Я відвернувся і подивився на музик. Вони всміхнулися мені, не припиняючись співати, і захитали головами. Я виконав перед ними невеликий переможний танець, а поїзд тим часом трясся і розгойдувався, прямуючи передмістями.

Мрії мільйонів людей народжувалися навколо нас щодня. Мільйони їх умирали і народжувалися знову. Вогке повітря мого Мумбаї було перенасичене ними. Моє місто було гарячою оранжереєю, де виростали мрії. А тут, на цьому іржавому темно-червоному даху, народилася ще одна мрія. І поки ми летіли крізь вогке повітря, я подумав про свою сім’ю. Я подумав про Карлу. І я танцював на спині цієї сталевої змії, що тікала від хвиль вічного безкрайого моря, котрі наздоганяли її.

Отож, Летиція прийняла Вікрамову пропозицію, й на тиждень обоє щезли з нашого поля зору. А за нашим столиком у «Леопольді» панувала чудова, майже щаслива атмосфера. Коли вони нарешті повернулися, всі радісно привітали їх. Заглянувши до ресторану після тренування, ми з Абдуллою трохи кепкували з Вікрама, що перебував у блаженно-знесиленому стані. Поки він розводився про свою любов, ми зосереджено їли. Дідьє тішився успіхом його матримоніального плану і від усіх підряд вимагав внеску в загальний казан у вигляді міцних напоїв. Піднявши голову від тарілки, я угледів у дверях вуличного злодюжку, що обслуговував наш чорний ринок. Він робив мені якісь знаки. Я вийшов разом з ним з ресторану, щоб дізнатися, в чому справа.

— Ліне! Велика біда для тебе,— швидко мовив він, озираючись.— Три африканці. Дуже великі і дужі. Вони шукають тебе. Хочуть убити.

— Убити?

— Так, це точно. Тобі краще виїхати. Хутчій вшивайся з Бомбея на якийсь час.

Він побіг і згубився в натовпі. Спантеличений, але не дуже стурбований, я повернувся за столик. Не встиг я проковтнути і двох ложок, як за вікном з’явився Джордж Близнюк і почав махати мені.

— У тебе, схоже, неприємності, старий,— мовив він своїм звичайним бадьорим тоном, але обличчя його було напружене і перелякане.

— Так?

— Тут з’явилися три африканські горили — здається, з Нігерії,— які, схоже, хочуть заподіяти тобі деякі тілесні неприємності — якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

— Де вони?

— Не знаю, друже. Я бачив, як вони розмовляли з одним вуличним хлопчаком, а потім сіли у таксі. Здоровенні лобуряки, скажу я тобі. Насилу помістилися в це таксі, довелося їм частину тілес виставити з вікна надвір — якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

— Що вони мають проти мене?

— Не знаю, хоч убий, друже. Вони не поділилися своїми планами, але видно, що замислили щось недобре. На твоєму місці я ходив би по місту з великою обережністю, сонечко моє.

Я поліз в кишеню, але він зупинив мене.

— Поживу для роздумів я видаю безплатно. За це брати гроші не годиться. Він помітив трьох німецьких туристів і ледачою ходою попрямував до них. Якщо спершу ще можна було сумніватися, то після повідомлення Близнюка мене охопила тривога. Через усі ті балачки обід мій тривав досить довго. А незабаром з’явився і третій гонець, Прабакер.

— Ліне! — перелякано видихнув.— Дуже погані новини!

— Я знаю, Прабу.