Розділ «Частина III»

— Я... я люблю водіїв таксі,— пояснив я, обернувшись до нього.

— Угу,— кивнув він.

— І я... знаю, як вони живуть.

— Авжеж.

— Таксі дуже пошкоджене, і це влетить у копійку водієві та його сім’ї.

— Це зрозуміло.

— То коли ви це зробите? — запитав я.

Зроблю що?

— Коли ви заплатите цьому індійцеві з візком і водієві?

— А! — усміхнувся Хасан Обіква і знову обмінявся поглядом зі своїм шофером. Той знизав могутніми плечима і всміхнувся.— Завтра. Це буде не пізно?

— Ні,— відповів я.— Просто мені потрібно це знати, перш ніж я говоритиму з ними. Справа не в грошах. Я можу і сам сплатити їм збитки, я вже думав про це. Річ у тому, що декого з цих людей я знаю, й мені треба відновити стосунки з ними. Тому я хочу з’ясувати, дасте ви їм гроші чи ні. Якщо ні, то дам я. От і все.

Було схоже, що моє прохання викликало якісь ускладнення. Я пошкодував, що висловив його, аж він простягнув мені руку.

— Даю слово,— мовив він урочисто.

Ми знову замовкли, і за хвилю я постукав водія по плечу.

— Я вийду тут.

Авто зупинилося за декілька кварталів од нетрищ. Я хотів був вийти, але Хасан схопив мене за зап’ястя.

— Будь ласка, запам’ятаєте моє ім’я: Хасан Обіква. Я живу в африканському гетто в Андгері. Там усі мене знають. Я готовий зробити для вас все. Я хочу віддати свій борг, Ліне Форде. Ось номер мого телефону...

Я узяв картку, на якій було тільки його ім’я і номер телефону, і потиснув його руку. Кивнувши Рагіму, я виліз із автомобіля.

— Спасибі, Ліне,— крикнув мені Хасан крізь відчинене вікно.— Іншалла, ми скоро зустрінемося.

«Амбасадор» поїхав, а я попрямував у нетрища. Коли я проходив мимо чайної Кумара, мені назустріч вискочив Прабакер. Він був одягнений в жовту шовкову сорочку, чорні штани і чорні з червоним лаковані черевики на платформі з високими підборами. На шиї була пов’язана яскраво-червона шовкова хустка.