Розділ «Частина III»

— Лінбаба! Гей, Ліне!

З віконця чорно-жовтого таксі мені махав Прабакер. Підійшовши, я поздоровкався з ним і з його кузеном Шанту, що сидів за кермом.

— Ми їдемо додому. Сідай, ми довеземо тебе.

— Спасибі, Прабу, але я пройду пішки.

— О’кей, Ліне, але тільки не затримуйся дуже надовго, як ти іноді робиш, якщо ти пробачиш, що я кажу це твоїй особі. Адже сьогодні особливий день, хіба ні?

Я помахав їм услід, аж коло мене завищали гальма і пролунав громовий удар. «Амбасадор» хотів обігнати якесь авто і зіткнувся з важким дерев’яним возом, а той врізався у таксі.

Аварія була серйозна. Індієць, що тягнув воза, був міцно припнутий ременями, тож від удару підлетів угору і вдарився головою в бруківку. Одна рука його вивернулася назад під таким неприродним кутом, що дивитися на неї було страшно; під коліном стирчав зламаний кінець гомілкової кістки. Я дістав ножа і, перерізавши ремені, звільнив його з пастки, в яку він потрапив. Йому було років шістдесят, на вигляд він був міцний. Пульс у нього був прискорений, але цілком повний і ритмічний — нормальний плин крові, що дозволяв сподіватися на краще. Дихальні шляхи не були зачеплені, він дихав вільно. Розтуливши його повіки, я побачив, що зіниці реагують на світло.

Разом з трьома іншими перехожими я підняв його і поклав на хіднику. Ліва рука його безпорадно висіла. Я обережно зігнув її в лікті і попросив, щоб мені дали носовичка. Зв’язавши чотири носовичка, я зробив з них перев’язь. Потім я почав оглядати зламану ногу, аж коло «Амбасадора» пролунали люті крики і лайка.

Люди витягали водія з машини. Це був справжній велетень, понад шість футів на зріст, вдвічі важчий од мене і ширший у грудях. Він уперся обома ногами в підлогу автомобіля і однією рукою в дах; другою рукою він вчепився в кермо. Не впоравшись із ним, розлючена юрба заходилася коло пасажира. Він був теж кремезний і дужий, але не такий могутній, як водій. Натовп витяг його з автомобіля і почав бити. Обоє, і водій, і пасажир, були африканцями — можливо, з Нігерії.

Я відразу пригадав, як був приголомшений півтора роки тому, вперше побачивши подібну сцену того дня, коли Прабакер повіз мене знайомитися з темним боком бомбейського життя. Я пам’ятав, яким безпорадним боягузом я себе відчував, дивлячись, як натовп несе побитого водія. Тоді я казав собі, що це чуже місто, чужа культура і чужі проблеми. Але тепер, коли минуло вісімнадцять місяців, індійська культура стала моєю. Це була моя дільниця, де я заробляв на нелегальних операціях. Декотрі люди в цьому натовпі навіть були мені знайомі. Я не міг допустити, щоб це сталося знову в моїй присутності.

Намагаючись пропхатися крізь натовп, я почав відтягати людей від того мурина.

— Брати! Брати! Не бийте його! Не вбивайте людини! — кричав я на хінді.

Натовп розбушувався не на жарт. Мені вдалося декого відтягти, та їм хотілося крові й вони знову кидалися в атаку. Врешті я пробився до того негра і загородив його своїм тілом. Притулившись до авта, він відбивався від нападників. Обличчя його було залите кров’ю. На роздертій сорочці теж червоніли свіжі криваві плями. Очі були широко розплющені і побіліли від страху, він важко дихав. Але щелепа його була войовниче випнута, зуби вищирилися. Він був бійцем і приготувався битися до кінця.

Я став поряд з ним лицем до натовпу. Виставивши долоні вперед, я намагався заспокоїти людей, волав до них і умовляв.

Спочатку я думав, що натовп дослухається до моїх слів. Люди схаменуться, і руки їхні опустяться. Присоромлені моєю безстрашною промовою, вони розійдуться, збентежено опустивши очі. І навіть зараз, коли минуло багато часу, я шкодую за тим, що мій голос не дійшов до їхнього глузду, не зачепив їхніх сердець, а їхня ненависть не вщухла. Вони трохи повагалися, а потім кинулися на нас із такою несамовито люттю та шалом, що нам довелося зібрати всі сили, щоб відстояти своє життя.

Цікаво, що велика кількість бажаючих взяти участь в екзекуції виявилася нам на руку. Ми були затиснуті в кутку між автом і возом, тож людям ніде було розвернутися, не всі їхні удари досягали мети, а деякі навіть діставалися сусідам.

Потроху пристрасті й справді ущухли — людям ще кортіло побити нас, але вбивати вони більш не хотіли. Мені вже траплялося зустрічатися з цим — здається, в колективному розумі юрби прокидається якась загальна совість, і якщо знайти потрібні слова в потрібний момент, можна приборкати ненависть. Дійшовши до критичної межі, натовп хоче, щоб його зупинили, не дали йому накоїти лиха. Я вже бачив це у в’язниці, де гурт в’язнів, що збиралися зґвалтувати свого товариша, послухався чоловіка, який звернувся до їхнього сумління. Можливо, сама незвичність ситуації — біла людина, гора, благає на хінді пощадити двох негрів — стримала людей від убивства.

Авто раптом подало ознаки життя. Водієві вдалося завести двигун, і машина почала поволі задкувати, вибираючись з пастки. Ми з новою силою почали відпихати людей, відривати від себе їхні руки. Водій відчинив задні дверцята, і ми один по одному залізли до авта. Декілька десятків кулаків гамселили по корпусу автомобіля. Водій почав поволі від’їжджати від місця аварії. На нас почали кидати склянками, коробками з-під харчів, черевиками, але ми були вже вільні.

— Хасан Обіква,— сказав пасажир, простягаючи мені руку.

— Лін Форд,— відповів я, потискаючи його долоню.