Розділ «Частина III»

— Ви не вип’єте чаю, сер? — запитав один з них.— Або, можливо, покурите з нами?

Хадер усміхнувся і кивнув. Чоловік підійшов до нас і роздав по склянці чаю, потім приготував чилум. Хадеру надали честь розкурити його, за ним затягнувсь я. Люлька двічі обійшла по колу; потім рибалка, випустивши струмінь блакитного диму, вибив попіл і сказав: «Калас» («кінець»).

Хадер провадив лекцію, звертаючись до мене по-англійському. Рибалки не розуміли його слів, але сиділи, уважно стежачи за його обличчям.

— Отже, Всесвіт з часом ускладнювався, тому що це властиво його характеру. Це спосіб його існування, розвиватися від простого До складного.

Мені здається, я розумію, куди ви хилите...

Хадербгай засміявся, і рибалки засміялися услід за ним.

Таким чином, за останні п’ятнадцять мільярдів років Всесвіт ускладнювався й ускладнювався. За мільярд років він буде ще складніший, ніж зараз. Ясно, що він змагає до якоїсь мети, до граничної складності Можливо, ні людство, ні атом водню, ні листок на дереві, ні жодна з планет не доживуть до того моменту, коли буде досягнута ця межа, але ми всі рухаємося до цього. І от цю виняткову складність, до якої все прагне я називаю Богом. Якщо тобі не подобається слово «Бог», можеш казати «крайня ускладненість». Суть від цього не зміниться.

— Але хіба випадковість не відіграє ніякої ролі в розвитку Всесвіту? — запитав я, відчуваючи, що перебіг його думки захоплює мене, і намагаючись іти своїм курсом.— Адже є астероїди, які можуть зіткнутися з нашою планетою і рознести її на шматки. Існує, наскільки я знаю, певна статистична вірогідність, що відбудуться якісь катаклізми. Відомо й те, що наше Сонце поступово вмирає. Хіба це не суперечить ускладненню? Яке ж це буде ускладнення, якщо замість великої планети з’явиться купа розрізнених атомів?

— Гарне запитання,— відгукнувся Хадер. Він тішився роллю лектора; я, мабуть, ніколи ще не бачив його в такому піднесеному гуморі. Руки його невпинно креслили в повітрі якісь фігури, ілюструючи висловлені ним тези.— Так, наша планета може загинути, а наше чудове Сонце неминуче помре. Що ж до нас самих, то, наскільки нам відомо, ми служимо найбільш високорозвинутим виявом загальної складності в нашому закутку Всесвіту. Якщо ми загинемо, то це, безумовно, буде великою втратою. Весь попередній розвиток зазнає краху. Але сам процес ускладнення триватиме. Ми є втіленням цього процесу. Наші тіла походять з усіх зірок і всіх сонць, які померли до нас, залишивши нам свої атоми як будівельний матеріал. І якщо ми загинемо — чи то через астероїд, чи то з власної дурості,— то наша складність разом зі свідомістю, здатною збагнути цей процес, обов’язково відтвориться в іншій частині Всесвіту. Я не кажу, що там з’являться такі ж люди, як ми, але постануть якісь розумні істоти такого ж рівня складності. Нас не буде, але процес триватиме. Можливо, навіть зараз, поки ми розмовляємо, щось таке відбувається в мільйонах інших світів. І, найпевніше, так і є, бо Всесвіт повсякчас іде в цьому напрямку.

— Ясно,— засміявсь я.— І ви хочете сказати, що все, що сприяє цьому процесу,— добро, а все, що перешкоджає — зло, еге ж?

Хадер обернувся до мене, чи то насмішкувато, чи осудливо звівши брову,— а може, малося на увазі і те, й те. Подібний вираз я неодноразово бачив на обличчі Карли. Боюся, мій трохи іронічний тон зачепив його. Але я не збирався іронізувати. Це була радше несвідома захисна реакція з мого боку, тому що я не бачив слабких ланок в його міркуваннях і вони справили на мене велике враження. Може, він був просто здивований. Значно пізніше він сказав мені, що понад усе йому подобається в мені те, що я не боюся його, і що часто моє нахабство його просто-таки бентежило. Хоч як усе там було, він помовчав, перш ніж озватися знову.

— В принципі ти маєш рацію. Все, що сприяє руху до граничної складності і прискорює його,— це добро,— дуже твердо і зважено сказав він. А все, що заважає цьому процесу або уповільнює його,— зло. Таке визначення добра і зла добре тим, що воно об’єктивне й універсальне.

— Але хіба буває щось геть об’єктивне? — втрутивсь я, радіючи нагоді й собі укинути слово.

— Кажучи, що це визначення об’єктивне, я маю на увазі, що воно є таким настільки, наскільки ми самі об’єктивні в цю мить і наскільки ми розуміємо те, що відбувається у Всесвіті. Воно ґрунтується на тому, що ми про нього знаємо, а не на тому, що міститься в постулатах релігії чи в програмі якогось політичного руху. Воно не суперечить їхнім засадничим принципам, але виходить з того, що ми знаємо, а не з того, в що віримо. У цьому сенсі воно об’єктивне. Звісно, те, що ми знаємо про Всесвіт і про наше місце в нім, міняється у міру накопичення і поглиблення наших знань. Ми не можемо бути абсолютно об’єктивні в наших оцінках, але ми можемо бути об’єктивні більшою чи меншою мірою. І коли ми визначаємо добро і зло, виходячи з того, що знаємо на даний момент, ми об’єктивні настільки, наскільки це дозволяють наші знання. З цим ти згоден?

— Так, якщо не вважати об’єктивне абсолютно об’єктивним, то згоден. Але як можуть віруючі, не кажучи вже про атеїстів, агностиків і просто неуків знайти якесь загальне, універсальне визначення? Жодним чином не хочу нікого образити, але мені здається, що прихильники різних релігій прагнуть переважно утвердити власне розуміння Бога і навряд чи можуть дійти згоди в цьому питанні.

— Що ж, це справедливе зауваження...— замислено мовив Хадер, дивлячись на рибалок, що мовчки сиділи біля його ніг. Обмінявшись із ними широкою усмішкою, він провадив далі: — Кажучи, що це визначення добра і зла універсальне, я маю на увазі, що воно може бути прийнятне для будь-якої розумної й раціонально мислячої людини, тому що базується на наших знаннях про Всесвіт.

Це мені в цілому зрозуміло,— сказав я, коли він замовк.— Але що ж до устрою Всесвіту — сказати б, його фізики,— то тут у мене є запитання. Зокрема, мені хотілося б знати, чому ми повинні покласти цей устрій в основу нашої моралі?

— Я поясню це на прикладі. Як аналогію наведу спроби людину встановити універсальну міру довжини. Ти, сподіваюся, не заперечуватимеш, що встановити її було необхідно?

— Не заперечуватиму,— погодивсь я.

— Ну й чудово. Якби у нас не було загальновизнаного критерію вимірювання довжини, ми не могли б домовитися, де кінчається наша ділянка землі і починається чужа, не могли б напиляти дерева для спорудження будинку. Люди билися б за землю, будинки падали б, запанував би хаос Отже людство в ході своєї історії завжди намагалося запровадити єдину міру довжини. Тут запитань немає?