— Я ж дотримуюся протилежного погляду,— і далі філософствував він, не відриваючись від їжі,— я вважаю, що головне — визначити, наскільки гріховне те чи те правопорушення. Ти щойно запитав мене, чому ми не отримуємо зиск з проституції і наркотиків, як роблять інші угруповання, і я тобі відповім: тому що це гріх. Тим-то я не торгую й дітьми, жінками, наркотиками і порнографією. Тим-то я не дозволяю торгувати цим і в своєму районі. У всіх цих злочинах стільки гріха, що, наживаючись на них, людина продає душу дияволові. А продавши душу, повернути її можна хіба що дивом.
— Ви вірите в дива?
— Звісно. В глибині душі ми всі віримо в дива.
— Боюся, що я не вірю,— заперечив я з усмішкою.
— Певен, що віриш,— відгукнувся він.— Хіба твоє звільнення з в’язниці на Артур-роуд не було дивом?
— Ну, тієї миті це справді здавалося мені дивом,— визнав я.
— А хіба не дивом була твоя втеча з тюрми в Австралії? — запитав він діловитим тоном.
Досі він ніколи не згадував у наших розмовах про мою втечу, хоча я був упевнений, що він знає про неї й уже зробив свої висновки. Піднявши це питання, Хадербгай тим самим торкнувся наших стосунків тому що він врятував мене фактично від двох в’язниць — бомбейської й австралійської.
— Це справді так,— поволі й твердо мовив я,— то було диво.
— Не міг би ти — якщо ця тема не дуже болюча для тебе — розповісти мені про цю втечу? Це справді унікальний випадок, і він дуже мене цікавить — у мене є на те причини.
— Я не проти розповісти про це,— відповів я, дивлячись йому в очі.— Що саме вас цікавить?
— Чому ти це зробив?
Знайомі в Австралії і Новій Зеландії не раз питали мене про втечу, але ніхто з них не ставив мені цього запитання. Їх цікавило, як саме я втік, як ховався від поліції. І тільки Хадер запитав, чому я утік звідти.
— У тій австралійській в’язниці був так званий дисциплінарний підрозділ. Охоронці цього підрозділу — не всі, але багато хто — були садистами. Вони до нестями ненавиділи в’язнів. Не знаю чому. Я не розумію цього. Але факт, що так було. Вони мордували нас і били майже щоночі. А я чинив опір, давав їм здачі. Я не міг інакше, так я влаштований. Я не можу покірно приймати побої. Зрозуміло, що через це мені було тільки гірше. Я... вони страшенно побили мене, коли я потрапив їм до рук. Я побував у їхньому карцері тільки один раз, але термін ув’язнення у мене був великий, і я був певен, що вони таки знайдуть привід — або я сам дам їм його здуру — знову запроторити мене в карцер і бити, а я чинитиму опір, і скінчиться тим, що вони уб’ють мене. Тому я і втік.
— Як тобі це вдалося?
— Потому як вони мене побили, я вдав, ніби зламався, ніби змирився з долею. І мене послали на роботу, яку давали тільки в’язням, що занепали духом,— допомагати на ремонті споруди, розташованої коло в’язничного муру. Я обрав слушну нагоду і втік.
Хадербгай уважно слухав мене й жодного разу не перебив, він дивився на мене, і в очах його світилася усмішка. Здавалося, йому було цікаво не лише слухати мене, а й спостерігати, як я про все це розповідаю.
— А хто був твій товариш, з яким ти втікав?
— Він сидів за вбивство. Але він був непоганий хлопець, щирий такий.
— Проте ви розлучилися з ним?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Шантарам» автора Грегорі Девід Робертс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина III“ на сторінці 47. Приємного читання.