Розділ «Частина III»

— Так, переважно. Але не тільки.

— Тоді можеш не турбуватися. Ніхто не чіпатиме тебе в Бомбеї Я даю тобі слово. Нічого з тобою не станеться, поки ти працюєш на мене і носиш на шиї медальйон з моїм ім’ям. Все буде гаразд, іншалла.

Узявши мене за руки, він пробурмотів таке ж благословення, яке дав власникові «Саурабу». Я провів його до самої машини. На брудній стіні неподалік хтось написав слово «Сапна». Судячи зі свіжості фарби це зробили понад тиждень тому. Якщо Хадер і помітив напис, то не показав цього.

— З наступного тижня ти займатимешся з Абдулом Гані паспортним бізнесом,— сказав Хадер. Назір завів двигун, чекаючи команди.— Гадаю, ця справа зацікавить тебе.

Автомобіль рушив з місця, Хадер усміхнувся мені, але у мене в пам’яті залишився прощальний лютий погляд Назіра. Схоже, він все-таки ненавидів мене, і раніше чи пізніше нам належало з’ясувати стосунки. Той факт, що я думав про бійку з ним, свідчив про те, наскільки самотній я був у своєму вигнанні. Назір був нижчий за мене, але нітрохи не слабший, і, мабуть, важчий. Це була б добряча бійка.

Я подумки заніс цю майбутню сутичку до графи «підлягає розгляду», узяв таксі і поїхав до Форту. Це був діловий район друкарень, офісів, складів, крамниць і підприємств з виробництва канцелярських товарів та інших виробів легкої промисловості. Будинки і вулиці Форту були найдавніші в місті. В адвокатських конторах, видавництвах та інших інституціях інтелектуальної діяльності, котрі пишалися тим, що існують тут уже багато десятиліть, збереглася старосвітська атмосфера крохмальних комірців і офіційної чемності.

Одною з організацій, що з’явилися тут останнім часом, було бюро подорожей, яким через довірених осіб володів Хадербгай, а керував Маджид Рустем. Бюро обслуговувало людей, що працювали за контрактом у країнах Перської затоки. Легально бюро займалося покупкою авіаквитків, оформленням віз, працевлаштуванням індійців за кордоном і пошуком житла для них. Нелегально ж агенти Маджида забезпечували провезення індійцями на батьківщину золотих ланцюжків, браслетів, брошок і перснів — від ста до трьохсот грамів золота на людину. Золото надходило в портові міста затоки з різних джерел. Перш за все, звісно, великі оптові партії привозили торговці, але значний відсоток становило крадене золото. Наркомани, кишенькові злодії і грабіжники з Європи і Африки продавали ювелірні вироби наркоділкам і скупникам краденого. Певна частина золота, викраденого у Франкфурті, Йоганнесбурзі чи Лондоні, через чорний ринок опинялася в країнах Перської затоки. Люди Хадербгая в Дубаї, Абу-Дабі, Бахрейні та інших країнах Перської затоки переплавляли золото на масивні браслети, ланцюги і каблучки. Індійці, що поверталися додому після закінчення контракту, за невелику плату перевозили ці вироби до Індії й передавали їх людям Хадербгая в бомбейському аеропорту.

Щороку організація Маджида використовувала для цього не менш як п’ять тисяч індійців, що уклали контракти. У разі потреби привезені вироби перероблялися, а потім їх продавали — як правило, на базарі Завері. Тільки ці операції давали річний прибуток у розмірі понад чотири мільйони американських доларів, вільних від оподаткування, завдяки чому підручні Хадера ставали заможними людьми.

Я зайшов у бюро, та Маджида не застав, були там тільки три його заступники. Коли я ознайомився з механізмом контрабанди золота, то запропонував комп’ютеризувати цей бізнес і створити базу даних, що включає всіх індійців, котрі співпрацювали з нами. Хадер схвалив цю ідею, і службовці бюро тепер переносили всі дані з паперових тек в пам’ять комп’ютерів. Я постежив за їхньою роботою, поговорив з ними, й оскільки Маджид так і не з’явився, пішов шукати його в майстерні з обробки золота.

Маджид стояв коло терезів. Побачивши мене, він усміхнувся і знову заходився біля роботи. Золоті вироби спершу зважувалися окремо, а потім партіями. Дані записувалися в загальний журнал, а також в бухгалтерську книгу продажів на базарі Завері.

Минуло всього дві години після нашої розмови з Хадербгаєм про добро і зло, і гори золотих ланцюжків та важких браслетів кустарного виробництва нагнали на мене смуток, якого я ніяк не міг позбутися. Я був радий, що Хадербгай переводить мене в гурт Абдула Гані. Жовтий диявол, що розбурхував уяву багатьох мільйонів індійців, був мені байдужим. Мені подобалося займатися разом з Халедом Ансарі валютними операціями, і я був упевнений, що сподобається працювати і з Абдулом Гані: паспорти, крім усього іншого, цікавили мене як людину, що ховається від закону. Але бачити купи золота мені було ніяково, хоч у багатьох від цього аж очі горять. Гроші майже завжди розглядаються лише як засіб досягнення тих або тих цілей, а золото для багатьох є цінністю саме по собі, і їхня любов до нього компрометує це велике почуття.

Я сказав Маджиду, що Хадербгай підшукав мені іншу роботу. Я не уточнив, що це буде за робота, оскільки і Маджид, і Абдул входили до мафіозної ради і напевно дізнавалися про Хадерові рішення ще раніше, ніж я. Ми потиснули один одному руки, і Маджид ніяково обійняв мене, Посміхнувшись, він побажав мені успіху. Усмішка була фальшивою, хоча зовсім не приховувала якихось недобрих почуттів. Просто Маджид був з тих людей, для яких усмішка — довільний вольовий акт, а не природний вираз емоцій. Я подякував йому за терпіння, яке він виявив, коли навчав мене, але не всміхнувся у відповідь.

Востаннє пройшов я уздовж прилавків базару Завері, почуваючи, як мене охоплює роздратування, якийсь некерований гнів, причиною якого є таке враження, ніби ти марнуєш своє життя. Здавалося б, я повинен був почуватися щасливим — принаймні щасливішим, ніж був зараз. Хадер обіцяв мені свій захист. Я добре заробляв. Щодня я орудував купами золота. Незабаром я повинен був дізнатися все про фальшиві паспорти. Я міг купити майже все, що захочу. Я був на волі і в добрій фізичній формі. Проте я не був задоволений життям.

«Достаток — це міф,— сказала Карла одного разу.— Його вигадали для того, щоб змусити нас купувати речі». Я пригадав її обличчя і її голос, що промовляв слова, і вони, влившись у потік моїх думок, привели мене до висновку, що Карла, можливо, мала рацію. Потім я пригадав нашу вранішню бесіду з Хадербгаєм, коли він говорив зі мною як з рідним сином. Це був, безумовно, щасливий момент. Та хоч яке щире було те почуття, воно не могло розігнати мій смуток.

Того дня наше тренування з Абдуллою було інтенсивне. Я замкнувся в собі, Абдулла не набридав мені розмовами, і ми мовчки працювали м’язами. Після душу він запропонував довезти мене додому на мотоциклі. Від Бріч Кенді ми поїхали вглиб острова по Август-Кранті-Марг. Шоломів у нас не було, наші вільні шовкові сорочки лопотіли в потоці гарячого повітря. Раптом Абдулла побачив гурт чоловіків, що стояли біля кав’ярні. Судячи з вигляду, вони були іранцями, як і він. Абдулла розвернувся і пригальмував метрів за тридцять від них.

— Залишайся тут,— кинув він, заглушивши двигуна і відкинувши бічну підпору. Ми злізли з мотоцикла. Він не зводив очей з тих чоловіків.— У разі чого заводь і їдь собі.

І попрямував до кав’ярні, на ходу зав’язуючи своє довге чорне волосся в кіску і знімаючи годинника. Я витягнув ключі з запалення і пішов за ним. Коли Абдулла наблизився до іранців, один з них помітив його і, певне ж, упізнав. Він попередив приятелів, ті обернулися і без зайвих слів накинулися на Абдуллу. Вони щосили розмахували кулаками, але в тісняві частіше завдавали ударів один одному. Абдулла стояв, затуляючи голову кулаками, а корпус ліктями. Коли запал його супротивників вичерпався, він вступив у сутичку, завдаючи ударів наліво і направо. Я підскочив до Абдулли і підставив ногу чолов’язі, що зайшов іззаду. Падаючи, він потягнув мене за собою. Я приземлився на одне коліно поряд з ним і ударив його кулаком у пах. Він почав підводитися, і тоді я ударив його ще кілька разів у щелепу. Він відкотився вбік, притиснувши коліна до грудей. Абдулла тим часом завдав якомусь напасникові класичного перехресного удару, який описується у всіх підручниках. У того з носа фонтаном бризнула кров. Я наставив кулаки. Решта суперників одступила. Дико заревівши, Абдулла кинувся на них, і вони повтікали. Я глянув на Абдуллу, і він похитав головою: нехай біжать.

Ми пішли назад до мотоцикла. Довкола вже зібралася юрма роззяв. Якби замість іранців були індійці — байдуже, з яких країв, якої етнічної приналежності, віри або касти,— нам довелось би битися з усією вулицею. Але оскільки сутичка відбувалася між іноземцями, всі лише з цікавістю спостерігали за нею, але не мали ніякого бажання взяти в ній участь. Ми поїхали до Колаби, натовп почав розходитися.

Абдулла так і не сказав мені, що то були за люди і чому він бився з ними, а я не став питати. Ми лише одного разу пригадали про це через багато років, і він сказав мені, що того дня по-справжньому полюбив мене — і не тому, що я підтримав його, а тому, що нічого не розпитував.

На Насипі я попросив Абдуллу зупинитися, бо угледів дівчину, що йшла, як ходить місцевий люд,— бруківкою уздовж тротуару, щоб уникнути штовханини. Вона змінилася відтоді, як я бачив її востаннє, але біляве волосся, гарні довгі ноги і похитування стегнами я впізнав відразу. Це була Лайза Картер. Я звелів Абдуллі зупинитися поряд з нею.