— Я не намагаюся зловити тебе на чомусь, заманити в пастку. Проте цей приклад, гадаю, повинен переконати тебе, що можна чинити недобру справу, виходячи з найкращих спонук,— вперше відтоді, як ми заговорили про мою втечу, він усміхнувся.— Але ми обговоримо це іншим разом. Я торкнувся цього питання, тому що воно наочно демонструє, як ми живемо і як повинні жити. Зараз немає потреби заглиблюватися в нього, але колись воно обов’язково спливе саме, і мені хотілося б, щоб тоді ти пригадав нашу сьогоднішню розмову.
— А як щодо торгівлі валютою? — Скориставшись випадком, я перевів розмову з власної персони на його моральні принципи.— Хіба це не гріх?
— Ні. Валюта — ні! — категорично відкинув він моє припущення, і голос його звучав як у муедзина, що читає уривок з Корану, дарма що мова йшла про зиск.
— А контрабанда золота?
— Ні золото, ні паспорти, ні впливовість не гріховні.
«Впливовість» — був у цьому разі евфемізм, під яким він мав на увазі стосунки між його мафією і суспільством. Спочатку мафія намагалася зіграти на загальній корумпованості, підкупі потрібних людей, добуванні конфіденційної комерційної інформації і перехопленні вигідних операцій. Але ця політика не виправдала себе, і вони перейшли до вибивання грошей з боржників і рекет, тобто збір данини з бізнесменів у обмін на підтримку і заступництво. Чимале місце посідало тут і залякування політиків та чиновників силою або шантажем.
— А як ви визначаєте ступінь гріховності того або іншого злочину? Хто це вирішує?
— Гріховність — це міра зла, що міститься в злочині,— відповів він, відкинувшись на спинку стільця, щоб офіціянт міг прибрати брудний посуд і витерти стола.
— Ну, добре. Як визначити, скільки зла в переступі?
— Якщо ти справді хочеш це знати, пройдімося і дорогою обговоримо це питання.
Він підвівся і пройшов до умивальника з дзеркалом, що стояв у ніші в глибині зали. Назір, що супроводжував його всюди, як тінь, встав і пішов за ним. Вони помили руки й обличчя, голосно відхаркуючись і спльовуючи, як робили всі відвідувачі ресторану після закінчення трапези. Я теж умився і приєднався до Хадербгая, що розмовляв біля входу в ресторан з його власником. Перш ніж попрощатися з ватажком мафії, власник «Саурабу» обійняв його і попросив благословення. Взагалі він був індусом і, як свідчила познака на його лобі, отримав благословення у своєму храмі кілька годин тому, але коли Хадербгай, узявши його за руки, пробурмотів слова мусульманського благословення, правовірний індус прийняв його з вдячністю.
Ми з Хадером попрямували у бік Колаби. Здоровань Назір ішов за два кроки позаду нас, насторожено зиркаючи навсібіч. Дійшовши до причалу Сассуна, ми звернули на територію корабельні. Тяжкий сопух, яким тхнуло від рожевих куп креветок, що сушилися на сонці, змусив мій шлунок стрепенутися, та коли ми підійшли до затоки, повіяв морський бриз і дихати стало легше. На причалі ми пропхалися крізь натовп чоловіків з візками і жінок з кошиками на головах, навантажених рибою і колотою кригою. Брязкіт і гамір долинав із розташованих туї фабрик з виготовлення льоду і переробки риби, він перекривав крики торговців і аукціоністів. У кінці причалу стояло з двадцять рибальських суден такої самої конструкції, що й кораблі, які плавали Аравійським морем коло берегів Махараштри п’ятсот років тому. Тут і там поміж ними були пришвартовані великі сучасні металеві траулери. Контраст поміж їхніми іржавими корпусами й елегантними формами дерев’яних суден відбивав усю історію нашого світу — від тієї пори, коли людина обрала життя на морі, до сучасності з її холодним прагматизмом.
Ми сіли осторонь на дерев’яній лаві, де зазвичай відпочивали рибалки. Хадер замислено дивився на судна, які гойдалися на кітвах, пірнаючи носом у хвилі, що билися об причал.
Його коротко підстрижене волосся і борідка були майже білі. Чиста гладенька шкіра туго обтягувала засмагле худорляве обличчя кольору стиглої пшениці. Я дивився на його риси — видовжений ніс, широкий розмах брів, вигнуті губ — і вже не вперше і не востаннє питав себе, чи не буде любов до нього коштувати мені життя. Назір, пильний, як завжди, стояв поряд з нами, озираючи суворим поглядом усе, що було навкруги, і бачив тільки свого господаря.
— Історія Всесвіту — це історія руху,— розпочав Хадер свою лекцію, дивлячись на судна, що вклонялися одне одному, наче запряжені коні.— Всесвіт — у тому зі своїх численних перевтілень, яке відоме нам,— почався з розширення, причому так швидко і з такою силою, що ми не можемо не лише збагнути його, а й уявити собі. Учені називають це розширення «великим вибухом», хоча справжнього вибуху, як у бомби, не було. У найперші частки секунди після цього розширення всесвіт був чимось на кшталт густого супу, що складався з простих частинок. Ці частинки були навіть простіші від атомів. Поки всесвіт охолоджувався, частинки поєднувалися між собою, утворюючи скупчення, які у свою чергу об’єднувалися в атоми. Потім з атомів сформувалися молекули, а з молекул — зірки і планети. Зірки народжувалися і гинули, і вся матерія, з якої ми складаємося, походить із тих згаслих зірок. Ми з тобою створені з зоряного матеріалу. У тебе не викликає протесту те, що я кажу?
— Ні-ні,— посміхнувся я.— Не знаю, як далі, але поки що, здається, все гаразд.
— От-от! — розвеселився він.— Поки що все гаразд. Все це можна прочитати в науковій літературі — мені навіть хотілося б, щоб ти перевіряв те, що я кажу, як і взагалі все, що ти дізнаєшся від інших. Але я упевнений, що наука має рацію — в тих межах, у яких вона сягнула теперішності. Мені допоміг зрозуміти це питання один молодий фізик, тож я висловлюю перевірені факти.
— Я буду радий повірити вам на слові,— відповів я.
— Тоді продовжимо. Жоден з цих процесів не був випадковим і безладним. Всесвіт, як і людина, має свій характер, і визначальною рисою його характеру є прагнення до об’єднання, творення й ускладнення. Це відбувається безперервно і вічно. У нормальних умовах частинки речовини постійно об’єднуються, породжуючи складніші утворення. У західній науці це стремління до впорядкування частинок і їхнього комбінування називається «тенденцією до ускладнення». Це закон, за яким живе Всесвіт.
До нас боязко підійшло троє рибалок у майках і лунгі. Один ніс два дротяні кошики, де були склянки з водою і гарячим чаєм. У другого була тарілка з ласощами, третій простягав на долоні чилум і дві кульки чарасу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Шантарам» автора Грегорі Девід Робертс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина III“ на сторінці 49. Приємного читання.