Розділ «Частина III»

Ми поїхали назад, і дорогою Хадер запитав, як мені працювалося з Халедом.

— Дуже добре. Мені подобається Халед і подобається з ним працювати. Я залюбки залишився б з ним, якби ви не перевели мене до Маджида.

— А з ним працюється гірше?

Я завагався. Карла якось сказала: коли чоловік вагається, він хоче приховати те, що відчуває, а як дивиться убік,— те, що думає. А у жінок усе навпаки, додала вона.

— Я дізнався від нього багато корисного. Він добрий вчитель.

— Але з Халедом Ансарі ти дружив, так?

Це справді було так. Халед не ладнав зі світом, і частина його серця була в лабетах ненависті, але він мені подобався. Маджид був добрий, щедрий і терплячий зі мною, та попри це в його товаристві я почувався ніяково. Потому як я пройшов чотиримісячну практику підпільної торгівлі валютою, Хадербгай вирішив, що мені треба познайомитися з контрабандою золота, тож мене послали на навчання до Маджида Рустема. У своєму домі з краєвидом затоки в елітному районі Джуту Маджид розповів мені про різні способи контрабанди золота до Індії. Теза Халеда про контроль і прагнення до наживи була повною мірою застосовна до торгівлі золотом. Суворий урядовий контроль за ввезенням жовтого металу перешкоджав задоволенню ненаситного попиту на нього.

Сивочолий Маджид вже десять років керував у Хадербгая закупівлями золота. З безмежним терпінням він пояснював мені все, що, на його думку, я повинен був знати про золото і контрабанду. Його темні очі годинами допитливо дивилися на мене з-під кущуватих сивих брів. Хоча під його орудою було чимало крутих хлопців і він сам був з ними крутий, коли це було потрібно, я не бачив у його сльозавих очах нічого, крім доброти. Та все ж таки в його товаристві я не міг позбутися почуття тривоги. Поки даючи його дім після чергового уроку, я відчував велике полегшення, яке змивало з моєї пам’яті звук його голосу і вираз його обличчя, як ото вода змиває бруд із рук.

— Так. А з Маджидом я не почуваю такої близькості. Але, повторюю, він дуже добрий учитель.

— Лінбаба,— сказав Хадер, назвавши мене тим ім’ям, під яким я був відомий у нетрищах,— ти мені подобаєшся!

Я зашарівся. Почувавсь я так, наче це сказав мені рідний батько,— а батько ніколи не казав мені такого. Ті слова справили на мене таке враження, що я усвідомив, яку владу Хадер узяв наді мною, заповнивши ту нішу, де кожен зберігає образ свого батька. Десь у самому потаємному куточку мого серця маленький хлопчик, яким я колись був, дуже хотів, щоб Хадер був моїм справжнім батьком, моїм рідним батьком.

— А як поживає Тарик? — запитав я.

— Дуже добре, нушкур Алла.— (Слава Аллаху).

— Я сумую за ним,— сказав я.— Він хороший хлопчик.

— Він теж скучив за тобою,— поволі відповів Хадер. У голосі його прозвучало щось подібне до жалю.— Скажи мені, Ліне, до чого ти прагнеш? Чому ти живеш тут? Чого ти хочеш домогтися в Бомбеї?

Ми підійшли до його автомобіля. Назір на своїх куцих товстих ногах забіг уперед і відчинив дверцята. Ми з Хадером стояли майже впритул, дивлячись один одному в очі.

— Я хочу свободи,— відповів я.

— Але ж ти вільний.

— Не зовсім.

— Ти маєш на увазі австралійську поліцію?